Володимир Винниченко

Йому взагалi було всього замало, вiн вiдчував нестримну жагу до життя, не знаючи страху перед небезпекою. Так, одного разу мчав вiн верхи попереду табуна. І це мало не закiнчилося трагедiею: нажаханий чимось кiнь скинув хлопчика. Тiльки дивом iншi конi не зачепили Володимира копитами. Та хiба це могло його зупинити, якщо ризик додавав життю яскравих фарб? І Володя перепливае великий ставок, а взимку мчить на ковзанах пiвсотнi кiлометрiв до сусiднього мiстечка.

Сильний та незалежний, здавалося, вiн не знав нiяких перешкод нi в чому.

До того ж i розумом хлопчик вирiзнявся помiж iнших дiтей: швидко навчився читати, бавлячись з афiшами, якi приносив з друкарнi його старший брат, мав добру пам’ять. Звичайно, вiн не мiг не користуватися тiею перевагою, яку мав над iншими. Батьки його чи не кожного дня вислуховували скарги сусiдiв на iхнього сина. Але Володя не звертав уваги на покарання: сьогоднi батьки його покарають, а назавтра зранку вiн вже сидить у своiй таемнiй схованцi – над ворiтьми подвiр’я. Там була дерев’яна скриня, у якiй i любив сидiти малий розбишака. Вiн не просто ховався там, а пильно слiдкував iз неi за тим, що вiдбуваеться навколо.

Наприклад, проходить хтось iз дiтей, нiчого не пiдозрюючи, повз хлопчика, несе щось смачне, а Володя зненацька нападае на нього! Як у казцi про Солов’я-Розбiйника, вiн вимагав данини. Щоправда, нiколи не забирав усього, а якщо налякана дитина дуже плакала, то й зовсiм вiддавав усе назад.

Не солодощiв бажав Володя, а вiдчуття власноi влади: хочу – вiдбираю, хочу – милую.

Навiть у селi, куди його вiдвозив час вiд часу батько, маленькому розбишацi всi потурали: а як же, вiн же був найменшенький! Брати й сестри, дядьки, дiд та баба – усi намагалися йому догодити. Тож його бажання верховодити, вiдчуття власноi сили та влади й тут не зустрiчало опору.

Згодом В. Винниченко втiлював своi особистi риси в багатьох персонажах, бiльшостi яких був притаманний дух спротиву, бажання чинити наперекiр, порушувати норми загальноприйнятоi моралi.

Спогади рiдних письменника свiдчать про те, що оповiдання «Федько-халамидник», написане 1912 року вже в емiграцii, мiстить автобiографiчний елемент. Це можна побачити у подробицях обставин дитинства головного героя. «Наче бiс який сидiв у хлопцевi!… Спокiй був його ворогом…» – так змальовував В. Винниченко Федька-халамидника, тобто самого себе.

Самому В.