Володимир Винниченко

Щоб приборкати юнакiв, було впроваджено виключення з навчальних закладiв – така доля спiткала i В. Винниченка, тому провчився вiн в унiверситетi лише три семестри. До того ж з вiдрахуванням його позбавили права вступати до будь-яких iнших вищих навчальних закладiв.

Але Володимир вже отримав те, чого прагнув: його внутрiшнiй, iндивiдуальний бунт знайшов нарештi вiдповiдну форму й оточення: вiн став членом Революцiйноi Украiнськоi партii (РУП). І 14 лютого 1902 року Винниченка було вперше арештовано.

У Лук’янiвськiй тюрмi йому довелося провести декiлька мiсяцiв, а пiсля закiнчення термiну покарання Володимиру заборонили жити в мiстi Киевi. Саме того ж 1902 року вiдбулася й найважливiша подiя в лiтературнiй дiяльностi В. Винниченка-лiтератора.

Євген Чикаленко в украiнських колах був чи не найвiдомiшим меценатом, який опiкувався розвитком нацiональноi лiтератури. Вiн вiд iменi редакцii, але з власних коштiв сплачував молодим авторам доволi пристойнi гонорари, чим сприяв тому, щоб у провiдних журналах («Лiтературно-науковий вiстник» i «Киевская Старина») друкувалися лiтературнi твори письменникiв-початкiвцiв.

Одного дня Євген Чикаленко запитав у спiвробiтника редакцii «Киевской Старины» Федора Матушевського, чи ще не з’явився часом «генiальний письменник». Це було традицiйне iронiчне питання, але цього разу на нього вiн отримав неочiкувану вiдповiдь: «Генiй, не генiй, а новий талановитий письменник е! Я <…> на сон грядущий взяв читати оповiдання якогось невiдомого Винниченка – «Силу i красу», думав швидше заснути, але з перших же рядкiв захопився i почав голосно читати Єфремову, а як скiнчив, то довго не могли ми заснути, розмовляючи про нього.

Дiйсно талановито написане оповiдання, але Науменко не хоче друкувати цiеi, як вiн каже, «горьковшини», бо жiнка його каже, що тодi в порядних сiм’ях не можна буде держати на столi “Киiвськоi Старовини”».

Чикаленко взяв рукопис, щоб ознайомитися з ним, – i тут же, навiть не встаючи з мiсця, прочитав це оповiдання з великим iнтересом, тим паче що автора вiн вже знав, оскiльки В.

Винниченко був у Є. Чикаленка разом з iншими студентами i спiлкувався з ним. Меценат так захопився цим оповiданням, що одразу ж пiшов до Науменка, i хоч з великим спротивом iз боку останнього, а зрештою умовив-таки його надрукувати цю новаторську рiч.

До того ж Є. Чикаленко, котрий щиро захопився талантом автора, написав В.