Петро Шелест

До моменту виходу Петра Юхимовича на полiтичну авансцену влаштувалося i життя його синiв. Старший син – Борис Петрович – пiшов, як кажуть, по вiйськовiй лiнii. У 1948–1952 роках вiн учився спочатку в Ленiнградському, а потiм в Одеському морехiдному училищах, служив на флотi. Потiм, у 1957–1962 роках, був слухачем Киiвського вищого iнженерно-авiацiйного училища ВВС. З 1962 року працював вiйськпредом на Киiвському авiацiйному заводi. У 1965-му перейшов на роботу до тодiшнього Киiвського iнституту iнженерiв цивiльноi авiацii, де викладав на вiйськовiй кафедрi, а потiм став ii завiдувачем.

У 1975 роцi Бориса Шелеста перевели на посаду начальника фiлii навчально-льотного вiддiлу Ворошиловградського вищого училища штурманiв у мiстi Ждановi. У сiчнi 1961 року в нього народився син Петро, а в груднi 1966-го – дочка Ірина.

Молодший син – Вiталiй Петрович – став фiзиком, у 1962 роцi закiнчив Киiвський унiверситет. З 1966-го працював в Інститутi теоретичноi фiзики Академii наук УРСР.

Петро Шелест сприяв виникненню в Украiнi цiеi академiчноi структури. Як згадував Вiталiй Петрович, цьому була досить сильна протидiя iз союзноi академii, Держкомiтету з науки i технiки: «Вважалося, що в Украiнi сидять «гречкосii», iм такий iнститут не потрiбний. Для того, щоб отримати санкцiю i створити такий iнститут, та ще з мiжнародним статусом, я залучав батька дуже сильно». Злi язики казали, що iнститут, мов, «пiд сина Шелеста» i створювався. Насправдi iдея визрiвала в украiнських академiчних колах давно, а директором iнституту став академiк Микола Боголюбов. Вiн був учителем Вiталiя Петровича, а останнiй став його заступником. Боголюбов уже збирався переiздити з Дубни до Киева, але йому доручили очолити Об’еднаний iнститут ядерних дослiджень у Дубнi, керiвництво почало заперечувати проти переiзду. Постала проблема: хто в Киевi визначатиме повсякденну полiтику iнституту, контактуватиме з владою для вирiшення актуальних питань. Саме так Вiталiй Шелест, ще будучи кандидатом наук, став заступником директора i багато чого зробив для iнституту. Вiталiй Петрович захистив i кандидатську, i докторську дисертацii не в Киевi, а в Дубнi. У 1969 роцi його обрали членом-кореспондентом Академii наук УРСР (нинi Нацiональноi академii наук Украiни). У липнi 1963 року у Вiталiя Петровича народився син Дмитро, а в червнi 1969-го – син Олексiй.