Дмитро Байда-Вишневецький

Протягом своеi iсторii людство створило немало пам’яток усноi народноi творчостi. Серед них античнi мiфи, середньовiчнi саги, скази, билини й легенди. Особливе мiсце серед такого спадку займають народнi пiснi, що е у культурнiй спадщинi кожного народу. Вони оспiвують народних героiв, знаменитi подii, або й просто звичайне кохання чоловiка i жiнки. Украiнська нацiя мае у своему культурному спадку неймовiрну кiлькiсть таких пiсень. Кожен з нас чув iх. Інодi веселi й безтурботнi, iнодi сумнi й лiричнi, народнi пiснi примушують замислитись над долею нашого народу й зазирнути у часи, коли цi пiснi тiльки складались, не встигнувши перетворитись на iсторичну спадщину.

Розглянемо ж одну з таких пiсень, котра своею появою завдячуе героiзму й самопожертвi однiеi людини, людини, котра, вийшовши за межi звичайноi iсторичноi постатi, перетворилась на своерiдний символ украiнського народу. А разом з тим спробуемо вiдтворити у пам’ятi образ того, хто став прикладом для створення народноi пiснi – пiснi про Дмитра Байду-Вишневецького.

Чи був Дмитро Вишневецький тим самим Байдою?

Напевне немае в сучаснiй Украiнi людини, принаймнi дорослоi, котра б не чула про славетного козака Байду, оспiваного в народнiй iсторичнiй пiснi. Таемнича постать народного героя, згадки про якого доносить до нас фольклор з глибини бiльш нiж чотирьохсот рокiв, примушуе знову й знову повертатись думками до тих часiв, коли серед украiнських степiв зароджувалось явище, що його пiзнiше дослiдники назвуть козаччиною.

В Цареградi на риночку

Та п’е Байда мед-горiлочку;

Ой п’е Байда та не день, не два,

Не одну нiчку та й не годиночку.

Так вже склалося, що слова цiеi iсторичноi пiснi, дата народження якоi припадае приблизно на середину XVI столiття, тим чи iншим чином використовувались безлiч разiв у творчостi, яка мала на метi висвiтлити життя козацького народу Украiни.

Складаеться враження, що образ козака Байди – збiрний образ, котрий уособлюе в собi загальнi риси запорозького вiдчайдуха. Не раз вiн постае перед нами на полотнах картин або сторiнках лiтературних творiв. Ще з дитинства пам’ятаемо ми слова козака Василя з екранiзацii гоголiвськоi повiстi «Пропала грамота»:

Ой як стрiлив – царя вцiлив,

А царицю в потилицю,

його доньку в головоньку.

«Ото ж тобi, царю,

За Байдину кару!..