Iван Богун. Том 2

Довiдавшись про це, кошовий отаман Лютай одразу ж вiддав розпорядження спорядити в подарунок татарам десять возiв з хлiбом, м'ясом i вином, доводячи справою – вiйськовий союз одвiчних ворогiв дiе!

А вже ранком двадцять другого квiтня потяглися крiзь розчинену сiчову браму, слiдуючи за гетьманом, який виiздив пiд хоругвою i бунчуком, слiдом за новообраною старшиною украiнського вiйська, комоннi та пiшi сотнi, яким судилося стати осередком майбутньоi переможноi армii, сотень тисяч воякiв, котрi поставлять на колiна пихату Рiч Посполиту.

І дарма, що тепер пiд орудою гетьмана були лише чотири полки – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Пiвторакожуха i Криси. Вони були повнi вiдваги i готовi кинутися у бiй хоч би й з усiм кварцяним вiйськом. Повстання, яке згодом, розгорiвшись, отримало назву Хмельниччини i статус визвольноi вiйни, починалося.

IV

Миколай Потоцький перебував у станi глибокоi задуми, коли у дверi неголосно постукали, напевне, тому вiдповiв не одразу, лише коли стукiт повторився.

– Зайдiть, – коротко кинув нарештi.

Укритi рiзьбою i кованi мiдною чеканкою дверi розчинилися. На порозi стояв Стефан, двадцятишестирiчний красень у гусарському обладунку, улюблений молодший син коронного гетьмана. Пан Миколай мимоволi замилувався стрункою постаттю сина, його блакитними очима пiд бiлявою чуприною, широкими, затягнутими в хутро леопарда i срiбло кiраси грудьми, молодецьким дзвоном золотих острогiв.

– Бажаю тобi, ясновельможний пане, любий батьку, довгих рокiв життя i яскравоi лицарськоi слави на полях Марсових!

Потоцький у вiдповiдь лише лiниво змахнув рукою:

– Сiдай, Стефане.

Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову.

Молодий шляхтич шанобливо схилив голову i сiв на краечок лави.

– Ось, – простягнув Потоцький синовi сувiй жовтуватого паперу зi зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай.

Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький:

– Але чи я можу, адже лист офiцiйний…

– Якщо я даю тобi його, ти, звичайно, можеш його читати.

Це вiдповiдь Хмельницького на мiй лист, який йому доставили минулого тижня пани Хмелецький i Кричевський.

Стефан прийняв з рук батька лист i заходився уважно читати його, мимоволi рухаючи губами в такт написаному.

– Ти розумiеш, чому я покликав тебе? – поставив запитання гетьман, коли Стефан закiнчив читати.

– Не зовсiм.

– Не зовсiм… У тому-то й рiч, не зовсiм зрозумiло, що саме мае на увазi сей лотр.