Iван Богун. Том 2

Поручник тихим кроком вийшов з намету i покликав, звертаючись до темряви:

– Трохиме!

– Слухаю, пане поручнику, – озвалась темна постать бiля пригаслого багаття.

– Час, Трохиме.

От i все. Посланець не перепитував, вiн знав, що означають цi слова Зарудного. Вiн мовчки скочив на коня i зник у темрявi, деякий час супроводжуваний глухим стуком копит. Його не спинять, вiн джура пана Одривольського. Через чверть години вiн прибуде до умовленого мiсця, де його з нетерпiнням очiкують люди Хмельницького. Що ж, навiть якщо Калиновський завтра занесе над ним гостру крицю, Самiйло Зарудний не вважатиме, що зробив недостатньо багато задля звiльнення своеi батькiвщини вiд лядськоi кормиги.

Вiн радо прийме смерть, а тi, хто залишаться пiсля нього, нехай зроблять решту.

V

Ранок уже догоряв на чистому вiд хмар небi, коли польське вiйсько розпочало рух у напрямку Богуслава, вишикувавшись оборонною рукою i оточивши себе рухомим табором з возiв. За iх рухом уважно спостерiгали висланi Хмельницьким чати, раз по разу вiдсилаючи посланцiв до гетьмана з iнформацiею про змiни в ситуацii.

Сам Богдан-Зиновiй, сидячи в сiдлi, вислуховував прибулих i вiддавав короткi розпорядження джурам. Вiдiславши чергового джуру до полковника Криси, вiн запитливо подивився на Нечая, котрий знаходився поруч, як завжди, гарно зодягнутий i уважний:

– Як думаеш, Даниле, вони зроблять все, про що ми iх прохали?

– Майже впевнений, – рiшуче вiдповiв Нечай. – Зарудний завжди вiдповiдав за своi слова, маю надiю, що й нiчний посланець вiд нього не е винятком.

– Так, Зарудний завжди говорив лише правду. А в Максима Кривоноса вже е досвiд по вчиненню таких засiдок, яку вiн зараз готуе в Гороховiй Дiбровi.

Нечай знав про невдоволення гетьмана вiд Кривоносового вчинку у Княжих Байраках, тож вiн нiяк не прокоментував слiв Хмельницького.

– Славно, Нечаю, славно! – раптом вигукнув Хмельницький i вдарив коня батогом. Жеребець шугонув вперед. – Дiй, як домовлено, i дай Бог нам усiм перемогу!

Яскравий сонячний диск у блакитному небi над степом.

Вiтер, що посилився i розчiсував море ковили, серед якого, сотня за сотнею, почало рух козацьке вiйсько. Гуркiт обладункiв, торохкотiння колiс обозiв i музики, яким додають ритму гучнi вiйськовi литаври. А зi сходу, наближуючись до полкiв Хмельницького, нарештi показали себе орди Тугай-бея. Темними лавами вкрили вони виднокрай, здiйняли пил з пересохлого з часу останнього дощу Богуславського шляху.