Iван Богун. Том 2

]

Розгон розгубився настiльки, що не мiг вимовити жодного слова, безсило позираючи на козакiв, котрi його оточували. Але ось погляд чайкового отамана натрапив на постать Богуна. Тiеi ж митi очi йому звузилися, а з горлянки почувся схожий на шипiння голос:

– Здрайцю! Ти заодно з ними! Зачекай же, негiдний шибенику, кров'ю заплатиш менi за таку наругу, навiки проклявши сей день i… – голос осавула раптово обiрвався, пiсля того як Михайло досить вiдчутно стусонув його пiд дих гострим носком сап'янового чобота.

– Полемiку залишимо на бiльш зручний час, virtus domine,[4 - Virtus domine (лат.) – вельможний пане.] – констатував Богун. Вiн швидко озирнувся. За тi короткi хвилини, поки увагу козакiв було привернуто до арешту отамана-невдахи, iхнiй човен один залишився на чистому плесi за пiвсотнi сажнiв вiд берега, решта вiйська вже висаджувалась. Голi, у самих лишень сорочках, козаки стрибали в прибережнi хвилi й налягали на скинутi з чайок канати, витягуючи носи човнiв на жовтаву смужку пiщаного берега.

Іван ще раз окинув оком козакiв у чайцi. Вiдкритi, чеснi погляди, у багатьох читаеться пiднесення пiсля зухвалого арешту обридлого лядського пiдпанка, якого iм було нав'язано в сотеннi осавули. Набрав у легенi повiтря.

– Молодцi, я маю надiю, усiм зрозумiла суть того, що тут у нас вiдбуваеться? – звернувся вiн до козакiв. – Якщо нi, пояснюю: пан лядський посiпака мав намiр розповiсти Барабашевi про заколот, який ви, сучi сини, вчинили на човнi.

Але позаякя особисто ще маю сумнiви щодо того, чи стався той самий заколот, ми мусимо подбати, аби пан осавул залишився з нами в чайцi. Тож зв'яжiть його мiцнiше та стромiть у рот кляпа. І нехай полежить пiд лавою. Михаиле!

– Слухаю, пане хорунжий! – молодий козак навiть не згадував про панiбратську манеру, якою зазвичай спiлкувався з Богуном до виступу в похiд. Тепер у його голосi чулися лише повага й чiтка вiйськова дисциплiна.

– Залишитеся з Филоном у чайцi. Очей iз цього стерва не зводити.

Решту, я вважаю, не потрiбно попереджувати про мовчання?

– Розумiемо! – почулися веселi голоси.

– Ображаеш, ваш мость! Не дiти…

– Нехай Боговi дякуе, стерво, що ми його до пекла не доправили.

Коли нарештi причалили до берега, сутiнки вже встигли оповити низину Кам'яного Затону густою темною iмлою. Не очiкуючи, доки козаки витягнуть човен на берег, Іван стрибнув i за мить уже крокував мокрою вiд вечiрньоi роси тирсою.