Iван Богун. Том 2

Але е ще щось, окрiм лицарськоi звитяги, що веде нас у бiй, допомагае долати труднощi i втому, а деколи й пекучий бiль вiд ран. І то е впевненiсть: сприймаемо все задля свiтлоi й справедливоi цiлi! Саме так, адже не може бути справа захисту кордонiв Батькiвщини чимось, що не вкладаеться в рамки понять святого i справедливого подвигу. І походи до бусурманських берегiв, де в муках конають хрещенi люди, то е справедлива справа. І рейди на Крим, на Волощину i Молдову… Завжди i всюди козацтво стояло за нашi спiльнi iнтереси, тобто iнтереси украiнськоi нацii.

Але були й iншi походи. Не буду критися – за них менi теж не соромно подивитися в очi товаришам, синам своiм або навiть Царевi Небесному. І хоч у тих битвах здiймав я свiй меч не супроти бусурманського племенi, а супроти християн, не дивлячись на такi обставини, я завжди буду вiдносити iх до битв справедливих. Бо хоч i вважають тi люди, про яких мовлю я, себе християнами, проте не е вони нам братнiм народом, а е лиш хмарою чорною. Хмарою, що несе в собi нашiй православнiй батькiвщинi загрозу незмiренно бiльшу, анiж орди кримських Гераiв, або навiть бюлюки турецького iмператора! І це не голi слова! Чи пам'ятаете наругу проклятого Богом Самуiла Лаща над невинними селянами Лисянки пiсля повстання Острянина? Кого сотнями сей пес католицький вiшав та на палi садив? Бунтiвникiв? Зась! Селян-трударiв, якi своiм потом землю поливають, добуваючи хлiба насущного. А крига Маслового Ставу? Мало не прогорiла вiд нашого сорому пiвсаженна крига! А шаблi та канчуки за кожне слово правди, що його за останнi роки будь-який украiнець мав необережнiсть вимовити у присутностi польського пана?! Чи правду я мовлю?

У вiдповiдь в козацьких рядах почав наростати загрозливий гомiн.

Так, вони добре пам'ятали i страшнi вiхи, посадженi польськими жовнiрами по шляхах – палi i шибеницi зi страченими пiсля подiй десятирiчноi давнини. Пам'ятали й присипану тонким прошарком снiгу кригу Маслового Ставу, нацiленi iм у груди жерла гармат i повнi зневаги посмiшки бундючних гусарських товаришiв, якi здiймались, комоннi, над ними, примусово зiгнаними з коней, похмурими i простоволосими пiд крижаним подихом морозного вiтру. Не стерли десять лiт, якi пройшли з тiеi чорноi днини, з пам'ятi слiз. Слiз, що душили iх, вкритих бойовими рубцями воiнiв, коли впала пораненим птахом на кригу вiйськова хоругва. Та хоругва, яку iз славою нiс з-пiд Хотина генеральний хорунжий легендарного Петра Сагайдачного.