Iван Богун. Том 2

– Що ще? – заглянув йому в очi Богун.

– Глузуеш? – сплюнув за облавок Розгон. – Марно глузуеш. Вiдпусти мене негайно.

– А хто тебе, осавуле, тримае?

– Клянуся Богом, ти вiдповiси за все! Дарма посмiхаешся, лотре!

Раптом Івана осяяла здогадка.

– Слухай, Розгоне, ти що – нi пострiлiв не чув, анi литавр?

– Нехай це тебе не хвилюе! Коли я доберуся до його милостi пана Караiмовича, тодi ти почуеш, як на твоiй шиi рипить, затягуючись, зашморг!

– Здоровий сон, дай Бог кожному такий.

Їй-бо, чоловiче, ти багато проспав, – помахав головою середнiх лiт козак, якого в сотнi кликали Тетеркою. Вiн i ще кiлька козакiв Вороновицькоi сотнi до цiеi хвилини палили люльки i, не встряючи в розмову, сидiли на чердаку човна. – Ти, Розгоне, нещасний чоловiк. Як тепер лизатимеш панськi чоботи, розуму не прикладу.

Розгон, здавалося, нiчого не почув.

– Вiдпусти мене, банита клятий! – знову зашипiв вiн.

– Ти вiльний, – спокiйно промовив Богун.

Усе ще недовiрливо позираючи на оточуючих його козакiв, Розгон перелiз через облавок, сiв на очеретяний кранець, що ним було обшито верх чайки, i незграбно скочив на вогкий прибережний пiсок.

За хвилину вiн швидко чимчикував берегом, вiдшукуючи очима отаманську чайку. З-пiд пiл розхристаного каптана раз по раз виглядали його худi i довгi, немов у лелеки, ноги, а рука притримувала при боцi неiснуючу шаблю. Здивовано вiн поглядав навкруги i бачив веселi, усмiхненi обличчя, якi ще зовсiм недавно були похмурими i злими. Вiдшукував бiло-червоний штандарт Барабаша i не бачив його. Серед наметiв, що iх уже почали складати, видивлявся великий, з бiлоi парусини, з двома ландскнехтами обабiч вiдлоги. Але не було ландскнехтiв, не було й намету. Через десять хвилин лють, яка кипiла в ньому на хамську сiрому i бунтiвного Богуна, перетворилася на здивування, а ще через десять хвилин у грудях з'явилося передчуття незрозумiлих змiн, вiд чого спиною, чомусь, пробiгав холодок страху. Нарештi ноги вивели Розгона до кручi над Днiпром, де вже закiнчувався iмпровiзований табiр. Тут, на вкритому молодою зеленню схилi, кiльканадцять голих до пояса козакiв, вимахуючи лопатами i заступами, рили досить велику яму. Поряд, викладенi рiвними рядами, лежали вкритi почорнiлою кров'ю тiла порубаних жовнiрiв з охорони наказних отаманiв. Уже без лат i шоломiв, але при шпагах, у ботфортах, своiх коротких шароварах i оксамитових камзолах.