Iван Богун. Том 2

– На рани боскi! – у Потоцького перехопило горлянку, тож вiн мусiв прокашлятись. Дикуватим поглядом поглянув вiн на Чарнецького, який, граючи жовнами, уп'явся очима в протилежний берег, Сапегу, ще кiлькох значних шляхтичiв, що нетерпляче витанцьовували в сiдлах, стискаючи правицями рукiв'я шабель. – Ми мусимо надати iм допомогу!

Сапега раптом повним ненавистi поглядом подивився на Стефана.

– Пане Потоцький! Я закликаю вас: зробивши одну помилку, не поспiшайте робити iншу! Ми не мусимо дати втягти себе в битву саме зараз.

– Але чому?!

– А ви не здогадуетесь, пане рейментар?

Потоцький кинув на Сапегу погляд звужених очей.

– Пан мае на увазi, що я повинен залишити в зубах у ворога майже три тисячi вiйська?! Нечувано!

– Заспокойтеся, Стефане, ви ж не хлоп'я! – не втримався Сапега. – Вам не здаеться, що вони саме того й очiкують? Погляньте на ту гору промiж Очеретяною та Жовтою. Чи не гарна позицiя для атаки на нас пiд час переправи? Я не здивуюся, якщо Хмельницький спрогнозував вашу поведiнку i вже тримае козакiв у батавах, очiкуючи на нашу недалекогляднiсть.

– Але ми не можемо…

– Можемо! Не забувайте: там Шемберг. Я гадаю, вiн спроможний дати собi раду. Все, що вiд них потрiбно, це впорядковано вiдступити на правий берег, пiд захист наших гармат.

Стефан, не знайшовши за потрiбне вiдповiдати, приклав до ока далекоглядну трубу i засопiв. На протилежному боцi нiчого не змiнилося – жорстокий бiй вихоплював десятками зi строю як драгунiв i козакiв, так i татар.

Попереду, як i ранiше, гордовито майорiв штандарт Шемберга, а вiд лiсу на обрii поспiшали все новi татарськi чамбули. Потоцький прискiпливо роздивлявся iх, але з полегшенням зрозумiв, що промiж них нiде не помiтно червоних запорiзьких каптанiв. Схоже, все ж Хмельницького поряд не було.

– Але, проше, чому ж вони не вiдходять? – бубонiв собi пiд нiс Стефан. – Пан Єзус освенцоний, вони мають вiдiйти!

– Боюсь, пане гетьманич, Яцек захопився битвою, – лiниво кинув у вiдповiдь Чарнецький.

 – Гаряча голова! Але вiн завжди полюбляв, щоб його було зверху попри все.

Потоцький у черговий раз вiдiрвав вiд очей трубу.

– Боюсь, пан мае рацiю! – вiн повернувся i махнув рукою до офiцерiв, якi, сидячи в сiдлах позаду, очiкували розпоряджень рейментаря. – Панове Штофгольд, Маер i Вiльховський! – голосно покликав вiн.

Тiеi ж митi до нього наблизились на гарячих конях трое молодецьких рейтарських ротмiстрiв.