Iван Богун. Том 2

Каре, яке удари рейтарiв усе ж змогли вивести iз скрутного становища, впорядкованими лавами рухнулося в бiк рiчки.

– Сурмач! Гармашам гармати до бою! – голос Стефана задзвенiв радiсними нотками навiть бiльше, нiж цього вимагав його статус. І тiеi ж митi сурмач чiтко вiддав належне гасло, здiйнявши над болотистими берегами Жовтих Вод чисте срiбло звукiв, що губилися за рiчкою в гуркотi бойовища. І хоча гармашi i без того гасла давно стояли напоготовi бiля мортир iз запаленими гнотами, артилерiя не знадобилася того дня – татари раптово припинили натиск i кинулися в бiк, протилежний напрямку руху вiдступаючих полкiв Шемберга.

За собою тягли кiлька десяткiв возiв з вiйськового обозу Душинського i драгунських хоругв. Ще деякий час орду намагалися переслiдувати смiливцi з рейтарських рот, але скоро i iх було покликано пiд знамена своiх ротмiстрiв. Бiй припинився так само раптово, як i почався. Стефан Потоцький, набундючившись, особисто зустрiчав пошарпанi ворогом сотнi переяславцiв i бiлоцеркiвцiв на правому березi.

– Слава захисникам отчизни i пана круля! – пафосно вигукував вiн. – Правдиво мовлю, як Бога кохам: ви не посоромили лицарськоi честi!

У вiдповiдь лунало мляве «слава» i «нех жие!», проте, якби Стефан пильнiше придивився до людей у синiх жупанах, в iхнiх похмурих поглядах вiн мiг би побачити зловiснi вогники – передвiсники власного краху. Але Потоцький не схотiв придивитися, не почув навiть за спиною ненависне: «сам би спробував татарського частування, собака лядський!» i голосне шикання сотника, що послiдувало за такими словами.

Його погляд уже блукав помiж лав рейтарii, якi обганяли пiхоту на переправi з обох флангiв, окочуючи реестровцiв цiлими струменями брудних бризок з-пiд кiнських копит.

За десять крокiв вiд рейментаря застигли, поглядаючи на нього, Чарнецький i Сапега. Благодушно поглядали на жовнiрiв, якi поверталися з несподiваного бою i салютували у вiдповiдь на вiтання шляхти.

– Що скажете? – невизначено запитав Сапега, продовжуючи здiймати меч у вiйськовому вiтаннi.

– Могло б бути гiрше, – знизав плечима Чарнецький, прикладаючи у вiдповiдь на крики жовнiрiв правицю, стиснену в кулак, до блискучого панцира на грудях.

– Зажене вiн ще нас до чортiв на роги! – буркнув Сапега.

– Ви несправедливi до нього, ваша милiсть. Вiн, звичайно, не такий, як покiйний пан Станiслав, поступаеться й власному батьковi, але… – Чарнецький невизначено похитав головою.