Iван Богун. Том 2

У темрявi, розбиваючи нiчну тишу, ритмiчно та дзвiнко озвався годинник, який висiв у сусiднiй свiтлицi. Іван ще раз зiтхнув i знайшов ii руку.

– Третя година ночi. Ганно, ти не повинна так себе поводити. Це лише вихiд полку в степ, звичне явище.

– Я знаю.

– Але чому ж ти так хвилюешся?

– Я не хвилююсь. Заспокойся, коханий, усе добре. Я лишень не хочу спати. Зараз трiшки посиджу i ляжу бiля тебе. Так, це лише звичайний вихiд у степ, я все розумiю.

Іван пiднявся i обiйняв Ганну, мiцно притиснувши до грудей.

Деякий час так i сидiли, боячись поворухнутися.

– Усе буде добре, ти ж знаеш: я не надовго.

І цiеi митi Ганна вперше не стрималася:

– Це вiйна, Іване, страшна вiйна! І ти завтра вранцi вирушаеш на неi. Будемо ж чесними мiж собою. Я багато чого не розумiю з того, що дiеться останнiм часом навколо нас. Але я не настiльки слiпа, щоб не зрозумiти – ти з Хмельницьким. Про нього мовлять багато поганого, хоча я знаю напевне: мiй чоловiк нiзащо в життi не тримав би руку нечесноi людини… І ось настала наша остання нiч перед довгою розлукою… Не сперечайся, Іване, я все вiдчуваю серцем.

Я очiкувала на цю мить. Боялася ii. Проте розумiю: найчастiше наше життя протiкае не зовсiм так, як нам було б бажанiше побудувати його. Але я вдячна Боговi за той час, що ми з тобою були поряд, i буду молити його наблизити твое повернення з походу.

Іван вiдчув, як його плече стало мокрим вiд ii слiз.

– Не плач, ясочко, – якомога ласкавiше прошепотiв вiн.

– Я не плачу. Уже не плачу.

Повiльно спливають хвилини. Уже заховався за чорною смужкою дерев на обрii повний диск мiсяця, а край неба на сходi почав повiльно свiтлiти, наливаючи олов'яними кольорами зграi важких хмар, якi наближувались, поглинаючи собою мiзернi крапочки зiрок. Ганна зiтхнула i м'яко вивiльнилась з обiймiв. Нечутним кроком пiдiйшла до вiкна. На тлi близького свiтанку Богун роздивився ii прямий силует, важкi хвилi волосся i добре помiтнi вже ознаки обважнiлого стану крiзь легкi хвилi напiвпрозорого шовку.

– Ось i закiнчуеться нiч. Господи, як швидко, – шепотiла вона. – Пробач менi за те, що я вiдiбрала ii в тебе. Перед такою дорогою козак повинен добре спочити…

Іван не знав що вiдповiсти. Найважче заспокоiти того, хто все розумiе. Найважче казати речi, якi вiдомi наперед.

– Навпаки, Ганно, ти подарувала ii менi, – вiн пiднявся i наблизився до дружини. – Так, це твiй дарунок. Я вiдчував тепло твого тiла, пахощi волосся, чув твiй голос.