Iван Богун. Том 2

Нечай, iз закинутим за вухо оселедцем, у розстебненому каптанi i м'яких турецьких чарухах[11 - Чарухи (тур.) – постоли, домашнi туфлi.] замiсть чобiт, схилився над столом, читаючи якогось листа зi зламаною сургучевою печаткою.

– Тут нiчого нового! – кинув вiн до козака, який стояв поряд. – Вони нам байки розповiдають та дурня з нас клеять. Тож вiзьми, Федоре, iз собою ще двох хлопчакiв помiцнiше. Та тягни те падло до вогню, та вiзьми залiза розжареного, полоскотати мостивих панiв!

Козак вишкiрився рiдкозубим ротом на знак згоди i вийшов з шатра, тiльки тодi Нечай помiтив Івана.

Якусь мить стояв, немов не вiрячи власним очам, потiм кинувся до побратима i вхопив того в обiйми.

– Іване! Друже мiй дорогий! Та чи тебе я бачу?! – вiн випростав руки i вiдкинув назад голову, роздивляючись Богуна. – А я вже всi очi видивився… Так i думав: з Филоном ти. Ну як ти? Розповiдай!

– Як завжди добре. Прийшов ось до тебе, пане полковнику, до реестру проситися.

– Отакоi! Та чи ти не в реестрi?!

– Ну, – Богун полiз в кишеню за люлькою i скоро витяг, намацавши ii i срiбну тютюнницю.

 – Я у ляхiв у реестрi. А ти свiй мати повинен… Одне слово… Бери тютюн, пригощайся. Одне слово, тут зi мною чотири десятки соколiв, якi мрiють воювати у твоему полку. Пiсля того, як панiв Барабаша та Караiмовича до пекла доправили, ми анi генеральноi, анi полковоi старшини не маемо, окрiм Джеджалiя. У тебе, я знаю, багато людей з Бару, моi теж звiдтiля або з Вороновицi. До кого ж нам йти, як не до землякiв?

– І добре зробили, що прийшли, люди дуже потрiбнi! А в нас тут все поспiхом, все бiгом… Чорт забирай, нiчого не встигаю!.. Ось, познайомлю тебе з моiм полковим осавулом. Мирон Кривуля, – Нечай вказав на замотану з нiг до голови у плащ постать, котру Богун одразу й не помiтив, – осавул знаходився у затiнку.

– Радий познайомитися, – простягнув руку Богун.

– Здоровий будь, пане Іване, – потиснув простягнуту руку Кривуля.

 – Та ми вже знайомi!

Іван придивився до обличчя осавула пильнiше. Перед ним стояв, посмiхаючись самими лиш очима, той самий козак, якого вiн зустрiв у Кам'яному Затонi i який провiв його до Джеджалiя. Тiльки тепер на ньому була не проста селянська одежа, а дорогий кармазин, а замiсть в'язанки хмизу – цяцькована камiнням i золотою чеканкою шабля.

– Радий знову зустрiтися! – схилив голову Кривуля.

– Взаемно, – стримано вiдповiв Іван.