Iван Богун. Том 2

– Добре, – мовив вiн твердо. – Пiду до козакiв, почнемо готуватися негайно. Скiльки у мене мае бути людей окрiм тих, що мав дотепер?

Нечай запитливо подивився на Кривулю.

– Ранком було сто сiмдесят три чоловiка. Тепер, можливо, бiльше. Я бачив ще двi валки прибули, селяни, мiщани…

– Вiйсько не дуже, Іване, – узяв Івана за плече Данило. – Але ти мусиш разом зi своiми реестровцями скласти ядро цiеi сотнi. Розумiеш, тепер ще не так помiтно, але дуже скоро з волостi ринуть до нас тисячi й тисячi посполитих.

Ти це мусиш знати, сам працював. Тож маемо першочерговою цiллю зробити iх не розрiзненими ватагами бунтiвного хлопства, а добре пiдготовленим, озброеним i дисциплiнованим вiйськом. Про це день i нiч твердить гетьман, i у цьому наша перемога. Тож ваш нiчний вихiд, окрiм цiлей, про якi ми говорили, мае на метi трохи обстрiляти новачкiв, дати понюхати iм пороху. Зробиш?

– Зроблю.

– Ну, не барись, до пiвночi маете вийти.

Вiдлога намету рiзко вiдлетiла вбiк i Іван побачив козака, якого перед початком iхньоi розмови Нечай вiдрядив на допит якихось невiдомих бранцiв.

– Що там? – наблизився до нього Нечай.

– Нiчого нового, пане полковнику, – знизав плечима той. – Мовлять: до Крилова iх з листами вiдряджено. Що в листах – не вiдають, на словах нiчого передавати не велено.

– Добре питали?

– Куди вже добрiше…

– Ну то на шибеницю ясних панiв! Менi й без них вiдомо, куди вони йшли i за чим. Щеня Потоцький батечка на допомогу кличе.

VI

Пiд стрiчку ворожих шанцiв, майже не помiтних у темрявi, пiдповзли, коли тонкий серпик молодика готовий був сховатися за темною смужкою обрiю.

Чорне мов смола небо, щiльно посилане алмазами зiрок, надiйно приховувало пiд своею ковдрою двiстi п'ятдесят одягнених у забруднений темний одяг людей, якi скрадаючись просувалися до передових укрiплень ворожого табору. Бiльшiсть зi смiливцiв була озброена косами, дерев'яними колами, або, у кращому випадку, застарiлими гнотовими самопалами. За три десятки крокiв вiд передовоi охорони, почувши з темряви крик пугача, всi завмерли.

До Богуна пiдповз Михайло Нечипоренко (ще напередоднi Іван нарештi взнав прiзвища кумiв Данила Нечая, з якими тепер був разом практично увесь час. Прiзвище Филона було Мiщук, а Петра кликали Зiнченком).

– Наче тихо, – прошепотiв Михайло. – Тобто нас не помiтили. Але в шанцях хтось е. Голоси чути, брязкiт.

– Звiсна рiч, – витер Богун рукавом спiтнiле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть.