Iван Богун. Том 2

Хорунжi Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлiй i Загнибiда роздертi сталевими кiгтями, схожими на ведмежу лапу. Старшини Ментяй, Дунаевський, Скубрiй, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар i Тугай четвертованi. Жони та дiти страждальцiв оних, побачивши страту, наповнювали повiтря галасом своiм i риданням, але скоро замовкли. Жонам сiм, вiдрiзавши груди, перерубали iх всiх до ноги, а сосцями iхнiми били чоловiкiв, якi ще живими перебували, по обличчях iх; дiтей, що залишилися без матерiв i повзали мiж iх трупiв, пересмажили всiх на очах батькiв iх на залiзних решiтках, пiд коiми пiдкидували вугiлля i роздували шапками та мiтлами…»[15 - Саме так в «Історii Русiв» описуеться страта гетьмана Острянинi i його старшини пiсля поразки очолюваного ними повстання.

Цiлком ймовiрним на думку автора е бiльш ранне джерело, з якого взято такий детальний опис злодiйства польськоi влади над повсталими козаками.]

Хмельницький спересерця пожбурив книгу на стiл.

– Ось такi реестри Ярема Вишневецький складае, аби потiм почитати на дозвiллi.

Усiх! Усiх iх знав, за столом, як от з вами, сидiв! Вiрно ти мовиш, лицарю – розбишаки! А я вiд себе додам: кровопивцi i загарбники. Тож мусимо з вами сили i навiть життя не шкодувати, а погань цю з Украiни викинути!

Кiлька хвилин Хмельницький мовчав. Коли звернувся до Богуна знову, в голосi його вже не було металу, який дзвенiв щойно:

– Люди в тебе надiйнi, дарма що пороху мало нюхали, зате лядську неволю на власнiй шкiрi вiдчули, якщо не побоялися до нас крiзь Дике Поле, Кодак i лядськi чати кинутися.

Нiкого не злякалися. Даси iм вiдчути, що добра голова над ними, у вогонь i воду за тобою пiдуть. Зi зброею як?

– Рушниць немае майже в половини. З шаблями краще, але… Декотрi з киями, з косами.

– Таке в нас поки що вiйсько, – зiтхнув Богдан. – Але то пусте, буде краще! Армата буде, припас вiйськовий, китайку на онучi останнiй сiромаха отримае. Треба лишень молодому Потоцькому хвоста присмажити. От цим зараз i будемо займатися. А поки що, – гетьман повернувся до Нечая, який нечутно стовбичив поряд, – поглянь, чим побратиму допомогти зможеш.

Вiд мене особисто, Богуне, отримаеш два десятки самопалiв, усе, що тепер можу.

– Дякую, батьку.

– Дiлом подякуеш. Усе, – Хмельницький встав, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено.

На вулицi Івана наздогнав гетьманський джура.

– Його ясновельможнiсть наказали… Куди рушницi?

– До мене в обоз тягнiть, – вiдповiв за Івана Нечай. – Ми собi розберемося.