Мир хатам, війна палацам

– Пiхвами своеi шаблюки менi простiсiнько в рот пхнув, сучий син! Ну ж i я йому всипав либонь п'ять чи шiсть…

Максим поштиво закивав: вiн завжди кивав поштиво на цю кумову згадку, бо сам за революцiю ще нiякого калiцтва не прийняв.

– Зубами, можна сказать, революцiю вигризали! Он як! – констатував Іван, не приховуючи гордощiв. – От як наше з тобою пролетарське життя зачиналось! А вони? Теперiшнi молодики? Куди iхнiй iнтерес пiшов? Я йому – якусь брошурку товариша Ульянова-Ленiна, а вiн, Данилко мiй, – Фенiмора Купера тягне з бiблiотеки «Общества трезвости»! Про те, як скальпи здирати з безневинних американських iндiйцiв! Тьху!

Іван почав сатанiти.

– Або ще синематограф цей вигадали, проклятущий: «Зигомара» якогось дивляться, шiсть серiй, а потiм ще, на закуску, сьома – «Зигомар не вмер, Зигомар живий!» Що воно i до чого, i нащо воно – я тебе питаю, ти менi скажи?! Куди вони, дiти нашi, вернуть? І звiдки вони такi? От хоч би й коли вiйна почалася: Данько все – «пiду та й пiду на фронт, хочу геройство свое проявить, нехай i мою карточку в газетi надрукують!» Га?! Тут робочiй людинi в головi «мир хатам, вiйна палацам», а воно, здорове вже, вуса засiялись, а виступае гiрше вiд усякого соцiал-патрiота! А тепер, бач: молоко на губах не обсохло, а туди ж – каже нам, паршивець: меншовики! Та чи ж воно розбираеться на тому, що то е меншовик, а що – бiльшовик i що таке – справжня соцiал-демократiя? Соцiал-демократiю насправдi я розумiю так…

Тепер, коли дiйшло до соцiал-демократii, Іван Бриль мав сказати промову не менше як на годину, бо це був його «коньок»: шляхи розвитку росiйськоi соцiал-демократii йому найбiльше дошкуляли.

До речi, саме в цю хвилину жiнки прочинили в кухнi дверi навстiж, бо там вiд печi з короваем дихала страшенна задуха, i, прочинявши, грюкнули, аж забряжчали шибки. Оце якраз i була слушна нагода для Максима.

– Гей, баби! – сердито гукнув Максим. – Вiкна повибиваете! А шибка на Басарабцi сiмдесят п'ять копiйок виносить! Та й коровай вiд такого грюкоту сяде в печi!

– Тю на тебе! – вiдгукнулася люта Марта. – Помовч вже, базiкало! Знаешся ти на короваях, якраз!

– Сяде, безпремiнно сяде! – щоб пiддiти Марту та всiх жiнок за живе i тим роздмухати рятiвну зараз суперечку, вхопився за слово Максим. – Он i кватирка у вас прочинена.