Мир хатам, війна палацам

От дiтей вiнчаемо…

– Ти кажи прямо, – ухопив другою рукою i його за манишку Боженко. – За бiльшовицьку партiю чи – проти?

– Та я – за! – вiдсахнувся Максим. – Бог з тобою!

Але тут Іван Антонович метко вивернувся, ухопив Боженка за плечi i ловко завернув йому руки за спину: вiн таки був кремезнiший проти Василя Назаровича. Та Боженко теж вивернувся i перехопив Івановi руки зверху: вiн таки був меткiший.

Смiх покотив гуртком «полiтикiв», а Бриль з Боженком вхопилися «на пояски» i почали валити один одного з нiг.

– Ах ти ж – пацан! – крехтiв Іван.

– Морока нам, пацанам, з вами, старою гвардiею! – крехтiв i Василь.

Проти Івана Бриля Боженко був трохи молодший, але мав за плечима i страйки, i демонстрацii, i кривавий п'ятий рiк, i тюрму, а на плечах – рубцi вiд козацьких нагаiв.

Вони борюкались. А гурт «полiтикiв» та рибалок перетворився враз на заядлих болiльникiв: французька боротьба завжди користалась у робiтничому колi повагою.

– Тур де бра! – линули з гурту слушнi поради.

 – На нельсона бери! Зробить мiст, а ти йому – пiд плече!.. Е, нi, стiй, – нiжку не можна! Заборонений прийом! – Болiльники були запальнi, одначе справедливi.

А вгорi вже блiдли зорi: западала пiзня нiч. З Днiпра потягло прохолодою, а з печерських садiв – духмяним ароматом молодоi бростi. В хатi бумкав бубон, бряжчали цимбали, високо i тонко виводила скрипка. Награвали краков'яка.

За рогом, за чотири двори, пiд дверима мавританського будинку, стояли Марина з доробалом-велосипедом i Флегонт.

Марина казала: «Ну, бувайте!» – i робила два кроки до дверей, але Флегонт в цю хвилину гукав: «Хвилинку, товаришко Марино, а як же…» – i Марина спинялась, щоб докiнчити розмову. Потiм «Ну, бувайте» – казав Флегонт i робив два кроки геть, але тодi гукала Марина: «Постривайте, Флегонте, а як же…» – i вони знову брались докiнчувати розмову. Розмова ця була без кiнця: вони обое були активнi члени печерськоi «Просвiти» – було про вiщо поговорити. А коли зачiпка е, то можна постояти ще. А постояти хотiлось обом…

Троiстi музики нарештi урвали скажений темп краков'яка, стало тихо – зовсiм тихо, i тодi – теж тихо – Дiвоцькi голоси завели старовинноi весiльноi – на добру путь:

Вже лужечки, бережечки вода пойняла,

Молодую Антонiну журба обняла.

Молоденький Данило музики найма,

Молоденькiй Тосi тугу розважа.

Молоденька Тося все плаче, рида, —

Не плач, не плач, Тосю, тепер ти моя…

Настав час проводити молодих у комору.