Старший боярин (збірник)

І повiсили стару жiнку на тiм гаку, на якiм вона замолоду не вiшала колиски i, мабуть, вже не повiсить i небiж ii. І вийшли обидва надвiр, поодв'язували коней. І той, якого перший назвав Мелетою, одчинив ворота, i, вискочивши теж на коня, подався разом, як бачимо, вже з нашим знайомим Пронем шляхом у напрямку до Рохмистрiвки. І все господарство лишилося серед ночi з розчиненими ворiтьми, аби входила i непрохана пустиня, i той час, що не мiряеться нiякими годинниками нi календарями. І бовванiло господарство над яром проти поповоi садиби з мовчазноi, ще не освiтленоi мiсяцем ночi, неначе велетенськi домовини.

Роздiл дев'ятий

Нiхто не знае, як я любив тишу колишнiх священичих садиб. Тишу, коли вдень пiсля метушнi господарськоi враз починався мовчазний антракт. Коли над селами, мов купи густого, бiлого, соняшного, розпеченого туману, стояли церкви, позвiшувавши вниз дзвони, прислухаючися ними до останнiх своiх звукiв, вирваних дзвонарями минулоi недiлi i кинутих на перелетнi степовi вiтри, аби вони вiднесли iх, неначе журавлiв, з притишеним гудiнням аж до далеких морських берегiв i там затихли з ними в гуркотi хвиль.

Нiхто не знае, як я любив отаку тишу колишнiх священичих садиб, коли одна якась думка в головi вирiзнялася i прояснювалася так мiж iншими думками, як сузiр'я Воза на нiчному небi мiж мiльярдами зiр. І коли вимрiяна картина в душi робилася такою велетенською, що не потовплювалася мiж небом i землею. Але щоб таки помiститися в свiтi, то перехилялася верхньою своею рамою за найдальше коло обрiю i приймала у своi кольори соняшне промiння так, неначе молоденька дiвчина пристиглу ласку вiд змученого жагою i нею-таки притишеного хлопця.

І ось такоi пори панна Варка щось робила в себе в кiмнатi над розчиненою корзиною i валiзою. Вся ii постать свiтилася зосередженiстю i певнiстю душевного стану. Аж вiдчинилися дверi в кiмнату i на порозi стала Дунька i, не зважаючи на панночку, почала з робленою урочою побожнiстю хреститися в куток над столом, де виднiла в рушнику iкона якогось святого. І робила це так, нiби вона цiлий тиждень шукала змоги це зробити, а знайшовши, не зважае вже нi на кого i одбувае свое душевне наставления. Панна Варка, вiдчувши навмиснiсть такого явища, зараз же вiдвернулася до вiкна i стала дивитися в садок. І Дунька вже без всякого стриму заговорила:

– Що, не подобаеться?

Панночка вiдповiла:

– Еге ж, не подобаеться. Треба завжди стукати в дверi, як хочеться до когось заходити в кiмнату.