Старший боярин (збірник)

– Моя дитино, – почав отець Дмитро. – Добре, що ти вчора мене не пустила. І нинi i ти, i я будемо розважнiшими i легше найдемо стежку запобiгти лиховi, що на нас насовуеться.

– Таточку, – вигукнула панна Варка, заломивши руки i нiби аж крiзь сльози, якi виступили з серця до очей пiд тиском тривалого розпачу, – де ж ви були ранiше з батькiвською ласкою спiвчуття? Бо тепер я до вас вже вiдгукнусь з хвилевою щирiстю, на яку здатнi самотнi душi пiд впливом кожного живого людського слова. Чи воно вийде з душi харциза в лiсi, який пiсля його зараз вас зарiже, чи воно вийде якимсь дивом iз середини того стовпа, закопаного в нас посеред двору для пiдтримки лiхтаря.

– Господь з тобою! – обiзвався збентежений батько, несподiвано застуканий страшним змiстом доччинних слiв. – Я не буду дошукуватися рацii тобою сказаного. Нехай мене Бог боронить. У таких випадках аналiзувати своi почування небезпечно. І треба тiльки вiддатися велiнню серця i говорити про горе, що проситься у словi на свiт Божий, аби зникнути вiд людського спiвчутливого погляду.

І нехай би я вже став i лiхтаревим стовпом, тiльки не харцизом, аби лише ти, моя дитино, до мене заговорила i тобi вiд цього щоб полегшало.

– Таточку, я хоч i чую щирiсть ваших слiв, але знаю, що це буде остання наша розмова. Коли я вчилася в гiмназii, мене товаришки звали «покритчучка» i сахалися товаришувати зi мною. Я нишком плакала i була мiж ними сама. А коли одбувався вечiр по закiнченню гiмназii, i на йому була уся полтавська пишнота разом з губернатором i губернаторшею, i я, проспiвавши сольовий номер, сiла на свое мiсце, то побачила, як мiй голос вплинув на губернаторшу, яка спитала в директора про мое прiзвище.

А вiн сказав дуже голосно:

– Посмiтюха.

І потiм, почервонiвши, справив помилку, але нiхто вже справленого не помiтив; i губернаторша, обернувшись до свого чоловiка, сказала:

– Посмiтюха, а краще заспiвала за солов'я?

Всi засмiялися, а в мене бризнули гарячi сльози iз очей вiд непомiтноi для ока, але безнастанноi душевноi кривди.

І, мабуть, тодi в душi луснуло щось дуже тендiтне i завжди натягнене до останньоi можливостi у моiм ествi. Бо вже мене не кортiло нi вчитися в консерваторii, нi бути мiж тими одукованими людьми, що я вiд них рiзнилася i хистом до спiву, i незаробленим у Бога горем. І я стала думати про село, про селян, iз яких моя мати вийшла, стала думати, мабуть, так, як у вирii ластiвка думае про те гнiздо, що покинула в Украiнi десь у клунi.