Старший боярин (збірник)

І справдi, коли спалили, то вона в недiлю вранцi як на свiт народилась. І коли вже брати, то тiльки те, до чого я звикла i що стало нiби мое». – «Як собi хочеш, – вiдказав дiд Гарбуз. – Ай вiд цього лиха е добрий засiб: узяти треба тiльки того ладану, що не догорить у кадильницi на страсний четвер, i обкадити придбанi речi, i вживай iх хоч i до нових вiникiв, то нiчого тобi не станеться. Як собi хочеш. Бо як я йшов сюди все тобi сказати, то Мехедчук, от невiра, нiби носом почув, то вiн менi й каже, що батюшка йому не заплатив нi за осiнню оранку, нi за цьогорiчну весiнню i забере собi кабана.

Нехай бере. Хазяiн за нього не казав нiчого. За драбину теж». – «Та вже за це хоч би батюшка й казали що, то я однаково вiзьму собi чубатенького пiвника. О, дивiться, iде i Гапка Казиленкова. Чого це ii чорт несе?» – невдоволено гукнула дiвчина, iдучи з дiйницею в хату. А дiд Гарбуз, почувши себе в центрi подiй, дуже поважно пiшов до вкопаного серед двору лiхтаря i сiв пiд ним навприсядки, обiпершися спиною об стовп. І став урочисто чекати новоi появи.

– А здоровенькi були, – привiталася до нього Казиленкова. – Чи батюшка дома?

– А навiщо вiн вам?

– Та мене послав до нього рохмистрiвський пристав ще вчора. Та бiсовоi душi вiвцi отiеi клишоногоi утаскалися до мене в город i я лаялася з нею до самого вечора. А коли розiйшлися, то вже було пiзно. Та оце й прийшла сьогоднi. Бо казав рохмистрiвський пристав, що треба конче поховати Корецьку, аби не засмердiлася.

– Засмердиться.

– Чого ж то так?

– А того, що в нас вже немае попа.

– От такоi. А де ж вiн дiвся? Чи не втопився часом у чайницi?

І враз побачила, що Дунька пхае крiзь сiнешнi дверi надвiр великий вузол якогось манаття, зв'язаного у чорну велику хустку, мабуть, у ту, що лишилася була у Гордiя Лундика, коли панна Варка колись виривалася в нього з рук. Побачила i зацiкавлено гукнула:

– Куди це ти вергаеш поперед себе таку хуру?

– Ідiте та поможiть менi, будь ласка, пропхати, – вiдповiла Дунька.

Казиленкова помогла i пропхати, i висадити на плечi.

Дiвчина ж, почервонiвши, нагнулася i коло нiг взяла грубу книгу i положила на лавцi. А потiм взяла старi чоловiчi чоботи i поклала на книгу. І нарештi, дiставши лiвою рукою макiтру, в якiй завжди заминала сало i де зараз щось, нiби цвях, затарабанило, простягла ii Казиленковiй.

– Замкнiте, будь ласка, дверi i вкиньте його знову в макiтру.

Казиленкова взяла з макiтри ключ, замкнула дверi i вкинула його знову туди, де й був.