Старший боярин (збірник)

Але у нього тремтiли i руки, i голос, коли вiн спитався у полiцейського:

– Скажiть, будь ласка, чи ви не чули про якiсь подii в Тернiвцi?

Полiцейський швидко вiдповiв так, що з його вiдповiдi було видно, що вiн крiзь дверi розмови не чув:

– Стару Корецьку повiсив ii небiж з целлю грабежа, через те, що обчистив тiтку до копiйки.

– Дякую, а ви тут сидiть до вечора так, як сидите, не кличте нiкого на допомогу. Бо вас через кiлька день за це вб'емо. Навiть коли хто у вiкно до вас заглядатиме, то ви йому скажiть, аби вас випустив увечерi.

Чуете?

Полiцейський, зрадiвши, гукнув:

– Так точно, чую.

– А тепер ходiм, – звернувся Лундик до Деркача… І подумав: «А все-таки ми тут забарилися менше години…» Деркач устав. Гордiй iшов останнiй i, замкнувши за собою дверi, сховав у кишеню ключ. А з-пiд бузкового куща вибiгла ласочка i, перебiгши iм стежку, зникла пiд тином у бур'янi. Коли вони, минаючи будинок, пiшли провз кухню, до них приеднався пан Пiдотаманчий, сказавши:

– Ну, ходiм швидше.

І пройшли вони через сад, перелiзли тин i рiв i стали у полi. Посадки тiеi, якою iшли братчики на експропрiацiю, не видко було, тiльки перед ними розгорталася межа, а далi i небеса, i поле, i початок лiсу. Куценькi холодки говорили, що якраз пiвдня. У висотi навколо сонця купчилося свiтло i зсувалося по промiнню i по повiтрю на поля, неначе густа, слiпуча, бiла та гаряча пiна. Аж дихати було важко. Нiде на небi не було нi хмаринки, нi жайворонка, нi навiть перелiтного птаха, нi борiнкових ключiв на полях.

Тiльки, куди не глянь, соняшне свiтло i тепло переливалося через обрiй хвилями з ближчих полiв до дальших, затоплюючи собою все, крiм вершкiв могил. Пiд лiсом ждав iх Канарей з Горностаем i Азiатом, запряженими у бричку. Лундик, який увесь час мовчав, нiби прислухаючися до того, що робилося в душi, побачивши пiдводу, зараз же скинув торбу з грiшми i, витягти вiдти п'ятсот карбованцiв, переложив iх собi в кишеню, а вiддаючи Пiдотаманчому решту здобичi з торбою, сказав:

– Я iду вiд вас.

І коли мене не буде через два днi бiля Максимовоi Олiйниковоi греблi, то й не ждiть.

І, не прощаючися, а тiльки витягши з кишенi ключ вiд парадних Проневих дверей, шпурнув ним у рiв i пiшов попiд лiсом на захiд сонця. Здивоване товариство довго дивилося йому вслiд мовчки, а потiм мовчки посiдало на бричку, i Канарей, пiднявши батога, гукнув:

– Ану, бiсова печаль iз змiями, лети у путь, не торкаючися i землi.