100 днів полону, або Позивний «911»

Причину свого затримання я дiзнаюся згодом, через сто днiв, а тодi я просто думав: «Це вiйна…»

Через кiлька годин нашого перебування у пiдвалi волнухинського пiдприемства мене вивели до вiйськового, якого назвали командиром. Пiсля коротких запитань «Хто? Куди? Навiщо?», вiддали чiткий наказ керiвнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ-НИ! Ни одна душа…» Надалi лiнiя нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нiкому не показувати, нiде не рееструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках…

Дуже важкими були першi години полону – вiд нервового напруження i стресу можна не доiхати до головноi камери.

Знаю чимало реальних iсторiй, коли полоненi одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапi мiж фактичним полоном i доставкою у мiсце утримання полонених.

До дверей-решiтки пiдходили цiлi групи вiйськових ? як на екскурсiю в зоопарк:

– Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!

– Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче – той москаль!».

– На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми?

Уже 16 серпня…)

– Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!

– У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!

– У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю – не вижу его!

– Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?

Це далеко неповний перелiк реплiк iз монологiв, якi довелося вислуховувати вiд ополченцiв та найманцiв… Незабаром згори прозвучала вельми зрозумiла команда: «Загружай нациков!».

Хтось покопошився iз навiсним замком i скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межi бази, що стала першим мiсцем нашого перебування, i пiдвели до ГАЗону з будкою, у якiй уже сидiло зо два десятки ополченцiв, котрi поверталися з «бойових».

«Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказiвку. Звернення нiкому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всiх, до зубiв озброених людей, було зрозумiло, хто ми й куди нас.

Але вiйськовi iнтересу не виявили. «Пролазьте», – без особливого ентузiазму сказав один, i це була едина фраза, адресована нам за час майже годинного переiзду до Ровеньок. У понурих i втомлених обличчях можна було розгледiти лише кiлька бажань: поспати й помитися. Сморiд окопного поту мае особливий присмак.

Я сидiв поруч iз кабiною на запасцi, яка весь час намагалася кудись з’iхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди.