100 днів полону, або Позивний «911»

І… направляемо вантажi з харчами та одягом до камер Луганська й Донецька… Коли буде визволено останнього полоненого? Зараз це невiдомо й не зрозумiло… Цей «дощ материнських слiз» надовго…

* * *

Цей текст – це пам’ять.

А пам’ять – зовсiм не пам’ятник. Вона жваво спонукае мiркувати про те, що вiдбуваеться в нашiй краiнi, у свiтi. Примушуе шукати вiдповiдi на складнi питання. Це також моя пам’ять для внучки Марiйки. Для свiтлого й мирного майбутнього ii та всiх украiнських дiтей.

Свобода «щастя»

Найбiльше випробування для людини – встояти не стiльки проти невдач, скiльки проти щастя

    Франческо Гвiчардiнi

24 листопада 2014 о 13-й годинi за киiвським часом й о 14-й за московсько-луганським, бiля мосту через Сiверський Донець поблизу мiстечка Щастя, представниками Мiнiстерства оборони самопроголошеноi «ЛНР», мене перевели зi статусу вiйськовополоненого/заручника/просто викраденого у такий довгоочiкуваний статус Громадянина Украiни й передали офiцеру Украiнськоi Армii – комбригу 92-i бригади.

Не знаю, як його звати. Просто справжнiй офiцер. Все було лаконiчно i… якось незвично людяно для навколишнього свiту. Того дня, коли мене передавали в руки офiцера, сторони домовилися про «режим тишi» на три години. Три години тишi на передовiй – це мiй скромний вклад у справу довгоочiкуваного миру на Донбасi.

За мною приiхав син. Комбриг попередньо запитав його, як мене iдентифiкувати, адже я не мав нiяких документiв. Володимир для цього вигадав дуже милий, навiть зворушливий, пароль.

У супроводi двох офiцерiв «ЛНР» я пiдiйшов до пiдйому на гiрку, яка, звиваючись, вела до мосту через Сiверський Донець.

– Стоiмо! – пролунала лаконiчна команда. – Якщо почнеться стрiлянина – падай на землю.

– Так домовилися ж про «тишу», – зауважив я.

– В окопи команди часом приходять iз запiзненням, – вiдповiв досить iнтелiгентний ополченець.

Чекати довелося недовго. Хвилини через три пiсля нашоi зупинки з’явився крокуючий твердою, впевненою ходою вiйськовий. За ним ще двое.

– Назвiться: прiзвище, iм’я, по батьковi, – сказав офiцер. І хоч звучало це по-вiйськовому чiтко, обличчя випромiнювало особливу людянiсть, приховати яку не змiг би жоден вiйськовий мундир.

Я вiдповiв. Мабуть, за темпоритмом не так чiтко, як прозвучало запитання.

– Як звати сина?

– Володя.

– А онуку?

– Марiйка, – сказав я, усмiхнувшись.

Комбриг вiдповiв не менш щирою посмiшкою i мiцно, по-чоловiчому, навiть по-батькiвськи, обiйнявши.