Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Вони сiдають, купчаться, чiпляються за тi хрести й нитки, як за щогли й снастi велетенського корабля в безмежному морi. А тодi враз усi зриваються й шугають вихорем наввипередки в слiпучiй синявi – i кричать, i лементують у промiннях надвечiрнього сонця.

Липневий день догоряе вогненно вгорi й сходить липовою млостю внизу. Цоколь собору потопае в морi липового цвiту, в океанi пахощiв, у синiй прохолодi мрiйного затiнку, через те здаеться, що цiлий собор – це корабель, який став у затишнiй бухтi, кинувши якiр на час, щоб завтра пливти далi.

Столiтнi дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи на вартi тишi й супокою цiеi святинi, цього чуда мистецтва, збудованого за проектом великого архiтекта.

Стiни собору ззовнi навколо розписанi великими фресками на бiблiйнi теми. А тi фрески розглядаючи, стоiть вiн, Максим – школяр iз книжками пiд пахвою, в блаженному зацiпенiннi задерши голову. Вiн так стоiть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькi архiтвори. Зокрема ж його полонив один – той, iз зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на зарiз до бородатого дядька Авраама.

Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, i серце його стискаеться з жалю, а думка б'еться в розпуцi перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на iншiй стiнi, тi ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такi зворушливо милi. За що ж янгол впiймав те ягнятко й розмахуе таким страшним, вогненним мечем? І чому той янгол мае меч, але не рiже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, замiряючись ножем?. .

Максим дивиться на фреску, слухае, як б'еться його серце, як б'еться думка, як несамовито кричать стрижi, нiби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на гвалт; чуе, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як слiпучо мерехтять хрести, дивиться в зенiт, задерши голову… Голова трохи паморочиться, i йому здаеться, що вiн пливе разом iз слiпучими банями й хрестами, разом iз дубами й липами, разом iз усiм собором, разом зi зграями стрижiв – пливе десь у безмежнiй синявi, в неосяжному просторi… Так, як пливуть хмари ладану повз золотi iконостаси пiд час служби в цьому соборi.

Як пливуть молитви… надii… сподiвання… Як пливе вiра в чудесне…

Але все це – минуле.

Це те, що було колись, у днi його дитинства. Це було тодi, коли вiн щодня ходив до школи й зi школи повз це диво мистецтва, повз цю фортецю людськоi вiри, повз це прибiжище душ людських – i його, Максимовоi, теж.