Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Такий страшний Масека, домiнуючий над усiм i вся, прообраз i уособлення тiеi сили, про яку всi, а особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що в ii владi Страшний суд i геена огненна, – той самий Масека, що асоцiювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарiзаних ягнят, iз Авраамом з великим ножем, iз Саваофом з киплячим пеклом, iз усiм подавляючим i недосяжно-загадковим, – i раптом ось тобi на!.. Впiймав його в шкодi, в своiй власнiй клунi-«машинi» i, замiсть зарiзати, як Ісаака там на стiнi, де вiн виконуе обов'язки Авраама, – замiсть зарiзати, й годi, пересадив через тин, та ще й як!

«Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!.

.»

З того часу Максим у церквi не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечi. Навпаки, йому було приемно, бо здавалося, що ось-ось Масека спаде весело згори, схопить його на руки й лагiдно скаже:

– Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!..

І вже нiби вiн не в церквi стоiть, а на городi посеред моркви… Навколо гудуть джмелi i бринять золотi бджоли – снують золотi нитки помiж квiтучою редькою, гарбузами, огiрками, соняшниками, кропом та жовтими гвоздиками.

А брати й сусiдськi хлопцi – «славне товариство низове» з усiеi вулицi – повирiзали дудки з гарбузиння i дмуть!.. Дмуть баса i тоненько, рiзно – там, на межi…

Вiд того часу Максимова душа роздвоiлася. «Хтось десь усе поперекручував. Зовсiм воно не так, як говорять усi й бабуся навiть». Малий Максим мав уже свою таемницю й носив ii в собi – таемницю про те, що людськi голови замотеличила велика неправда.

І головне – неправда в тому, що Бог захотiв крови, захотiв баранини. Чому неодмiнно баранини? І чому це янгол тягне ягня до Масеки, а сам тримае меч i не рiже, – не хоче брати на себе грiха!..

Чому це Масека мусить бути вбивцею? Чому це так йому прирекли?..

Цих думок Максим не висловлював нiкому. Але носив у собi мiцно. Носив, iдучи зi школи й у школу через соборну огорожу, i завжди зупинявся перед цiею фрескою й довго простоював, задерши голову.

Вiн ii вистудiював до найменших подробиць. Із цiею фрескою зв'язанi початки життевих мандрiв його душi й серця пiд загадковими зорями.

Тепер все це викликае розпач: тут – цiлий трагiзм безглуздого в людських серцях i душах. Хiба ж це не те, що намальоване на фресцi, виявляеться й у тому, що свiт зжирае сам себе й усе тепер лежить у руiнах, догори ногами, розторощене остаточно й непоправно.