Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

І то було, здаеться, нормально, що вона нiчого не мала та що ii iм'я було синонiмом «злидарки», бо вона жила для iнших. Вона була бiдаком, що все пожертвував для ближнiх своiх. І люди, що в своiй природнiй жорстокостi не любили жебракiв i злиднiв, Хациху все ж таки жалiли.

Максим дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий десяток, зiгнувшись, трiюмфально машерувала з мiтлою, i не мiг вийти з дива. Хациха пiд кiнець вiку – випряглася! І тепер-от iде вулицею серед бiлого дня з заграбованою мiтлою… Щось сталося, щось десь безнадiйно розсипалося на порох… А вона йде статечно й гордо, йде дiловито, з почуттям власноi сили й правоти i – з чистим серцем.

Доказом цього е те, як вона тримае мiтлу: вона несе ii, як прапор!..

Бабуся саме порiвнялася з руiнами собору, коли вгорi зарокотало знайомим рокотом: два «месершмiдти» заходили на бомбардування. Якраз над собором. Починали пiкiрувати.

– Бабо Хацихо! Тiкайте!! Сюди! Швидше!.. – крикнув Максим.

Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась i упевнено тюпала собi далi.

Струм повiтря збив Максима з нiг… Коли по короткому часi вiн виступав iз-за тяжких брил церковноi руiни, з-за перекинутого Авраама й Ісаака, нiякоi Хацихи на вулицi вже не було. Стояв чобiт (саме стояв, а не лежав – у багнюцi заглиблений), i бiля нього валялась… мiтла!.. А посеред вулицi, серед заболоченого мокрого снiгу димiла чорна воронка. Вiд бабусi нiчого не лишилося, неначе ii взято було живою до пекла, за грiхи… за мiтлу!.

.

Максим пiдiйшов до чобота, мимохiть здiйняв шапку, постояв хвилину… І надiв шапку знову, задумливо… «Чобiт був занадто великий i тому так легко спав iз старечоi ноги, взутоi набосонiж», – майнуло в головi не до речi.

Стояв i слухав, як хтось у нiм плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними сльозами. І пригадався йому янгол… Здавалося, вiн стояв тут, невидимий, над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цiй землi… Мармуровий холодний янгол, найпечальнiший образ його дитинства – там, на надгробнiм пам'ятнику на соборному цвинтарi.

Це вiн десь там плаче – мармуровий янгол у мармуровiй печалi, нiжний, лагiдний i холодний, невтiшний у безмежнiй своiй скорботi над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний, потойбiчний, але повергнутий на землю й мiцно до тiеi землi прикутий, примурований, вкопаний в неi разом iз тяжким п'едесталом i… пообписуваний кругом хiмiчними олiвцями.