Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

 – Враз стрепенувся: – І я принiс вам краще! Я таки принiс справжнiсiнький рятунок. Справжнiй! Я принiс думку! (Аж захлинувся – не то вiд диму, не то вiд внутрiшнього збудження.) Розумiете? Нарештi вiрну думку! Нову думку, друже мiй! І ось… Так, це i е вiрний рятунок… для сильних духом.

Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на каменi й димiла, забута. Якийсь чудний i недоречний, незвичайний був вiн тепер. Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою.

– Ви ж чудово знаете, професоре, що нi одна з ваших думок, висловлених за все життя, нових i найновiших, таких, i сяких, i ще iнших, нiкого й нi вiд чого не врятувала. І вас самих також, у чому ви, здаеться, й переконуетесь.

– Е! – стрепенувся Соломон. – Ця думка – це щось iнше. Це квiнтесенцiя! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хiд, найрiшучiший акорд.

– Ну, гаразд… – Максим зiтхнув i, не мiняючи пози, мовчки постояв, а потiм по короткiй павзi докiнчив тихо: – Гаразд.

Павза. Потiм, замiсть безапеляцiйно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знiтився, втяг голову в плечi, заклав руки в кишенi i, простягти ноги, мовчки вперся поглядом у своi дiрявi черевики. І, так дивлячись, несподiвано тихо, надломано й тягуче так прошепотiв:

– Чи варто жити?.. От питання…

– Дiйсно, – посмiхнувся Максим. – «Бути чи не бути?!» Риторичне питання, професоре, чисто семiнаристське.

Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А тодi враз заговорив гаряче, захлинаючись i зриваючись iз тону. Максим його рiшуче не впiзнавав. А Соломон вiв, як на сповiдi:

– Слухайте, друже мiй!.. Ви не знаете… А я вже ось мiсяцi не сплю, втратив сон i спокiй… Ви бачили – я заливався горiлкою, як швець… Це все тому… Але це не допомагало. А надто останнi днi. А надто останнi години!..

Це семiнаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте «вiчне питання»!.

– У цiй усiй проклятiй свистоплясцi, в цiй грандiознiй аварii всiх i вся, в цiм оголеннi безглуздоi порожнечi, в цiй, нарештi, переоцiнцi всiх вартостей i самоi людини вогнем i залiзом – це вiчне прокляте питання стало, як стовп, i стояло передо мною, доки я його не вирiшив. Так, доки я його не вирiшив!.. Друже мiй! Я вам казав про порятунок. Тут вiн i лежить.