Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Вiн довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тодi пiдняв комiр i глибоко засунув руки в кишенi.

– Приберiть, – прохрипiв вiн. – Я… я, власне, хочу бути послiдовним i доказати людську пiдлiсть, а не героiзм. Я боюся смерти…

– Але ж ви не послiдовнi!.. Нуль е нуль, i йому нема чого боятися смерти.

– В тiм-то й суть, що пiдла людська природа нiколи не була послiдовною. Хочу жити!.. – Голос Соломонiв хрипiв i затинався.

– В iм'я чого?

– Чого?.. Хоч би в iм'я цiеi непослiдовности. Нi, в iм'я злоби.

Так-так, злоби!.. А втiм – дайте гранату, я ще подумаю…

Соломон обережно взяв гранату й заховав ii пiд брилою руiни, присипавши дрiбними камiнцями.

– Я потiм по неi прийду… Я ще маю… iдею Бога! (Криво посмiхнувся.) Розумiеш? Пiсля того, як я 20 рокiв руйнував церкви, я тепер маю iдею Бога!..

Останнi слова вiн просто викрикнув гiстерично. І вiдразу замовк, знiтився на каменi, якось засмикавши плечима – чи то скручуючи цигарку, чи… Максимовi здалося навiть, що вiн плаче, сидячи на каменi, над Авраамом.

Але то так тiльки здалося…

– Нiчого, – промовив Максим лагiдно, не думаючи над тим, що говорить, але справдi зi щирим намiром потiшити. – Тi, що зруйнували цей храм остаточно, також мали iдею Бога. Навiть написали ii на бляхах своiх паскiв…

Соломон мовчав. Вiн нiчого не слухав i нiчого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонiвши про себе:

– Холодно… Душi холодно…

І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.

Максим ступнув до нього крок i став перед ним, розставивши ноги.

Дивився задумливо i теж мовчав.

– Слухайте, професоре, – промовив нарештi щиро й так, нiби всiеi цiеi попередньоi розмови й не було. – Скажiть менi правду… Бо я не вiрю в те, що ви нiби були тодi п'янi. Я нiколи не бачив вас п'яним… Ви щось мали для мене iнше, адже ж так? Ви щось обiцяли й збирались принести?..

– Цiянкалiй, – буркнув Соломон коротко.

Максим свиснув здивовано.

– Отакоi!.. Дякую… Але принесли, значить, саму теорiю?.. Шкода… (Павза.

) Хоча… Я, правда, не тiшуся з цього свiту, проте не поспiшаю й на той… Прощавайте, професоре!

А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:

– Проте шкода все-таки… шкода, що ви не принесли цiянкалiю. Ним при нагодi можна б принаймнi врятувати честь. Честь, професоре!..

Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потiм ще глибше втягнув голову в плечi. І, застiбаючи на всi гудзики свое благеньке пальто, ткнув Максимовi руку. Мовчки.