Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках тримае двi почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марii. Вона тими iконами, бiжучи, хрестить колону. Хрестить розпачливо… Очi ii широко вiдкритi, волосся розвiваеться на вiтрi, груди розхристанi – груди Матерi, що вигодувала цiле поколiння дiтей… Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить… Вона мовчить, але очi ii кричать… І вчуваеться, що вона кричить уся, кричить тим криком, яким кричали колись i ii предки, прагнучи врятувати свого земного бога, повергнутого в безодню, символ своеi вiри й своеi надii: «Видибай!!.

Видибай, Боже!!.»

Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась. Пiд наглим розривом бомби вона зломано впала ницьма в грязюку, зi страшним прокльоном… i дошки Спасителя з Марiею полетiли геть…

* * *

Цей кадр – це i е той образ, який треба розгорнути до краю. І тодi вiн стане достатньою вiдповiддю на запитання – «ДЕ?..».

Роздiл четвертий

В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини, зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з полиць, зi стелi сипалися шпаруни, – а на верандi в цей час окотилася коза Бiлявка.

Вона вродила трьох козенят – i всi кiзочки, – та нiкому було радiти з того. Ачей i самiй козi не було з того радости.

Веранда деренчала, осипаючись дрiбним склом i вапном вiд страшного тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно пiдлогу й усе навколо, а в тому склi й череп'i, посеред веранди стояла злякана коза Бiлявка i, хитаючись на тремтливих ногах, жалiбно лизала трiйко щойно народжених своiх дiток.

Тiль-тiль з'явившись на свiт, козенята iнстинктивно тислися одне до одного i всi разом до матерi – i так стояли, а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову…

На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi повiтря.

Вiн стояв посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на скалки, стояв, як моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, i тупо дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути в безодню. Разом iз ним. Разом iз усiм. Разом iз кiзкою й малими козенятами.

Але корабель не йшов на дно, – жодна з безлiчi скинених навколо нього бомб не могла влучити в нього точно, i тому вiн уперто гойдався на поверхнi.