Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

З ранку до вечора гули над ним зграi тяжких лiтакiв обох кольорiв – пiд знаком червоноi зiрки й пiд знаком чорноi свастики. Причому багато лiтакiв було народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими – пiд емблемами свободи, – вироблених на авiазаводах краiни Вашингтона й краiни Кромвеля, що вiддали своi крила до розпорядження краiни червоного царя. Цi лiтаки з зорями й лiтаки з «павучками» гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день, – однi до обiду, другi пiсля обiду.

Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше.

Все те, що ще лишалося живим, не мало вже нiякоi надii вибратися цiлим iз цього пекла, з цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав такоi надii, хоч вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього бомбардування не було рiччю найстрашнiшою, – це була всього лише слiпа смерть. Спершу вiн з дружиною й дiтьми тулився щiльно до сироi землi. Вони були всi вкупi й трималися одне одного, покладаючись лише на химерну долю. А якщо iм судилося вмерти, бажали вмерти всi вкупi. Якщо iм судилося… Та, не довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на рiвному мiсцi, вони тулилися щiльно до сироi землi, до голоi землi. Нi, земля та була вкрита снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились усторч на лiтаки, що пiкiрували просто на них i з виттям випускали серii бомб та стрiляли з бортовоi зброi. Бомби рвалися навколо, часом зовсiм близько, але треба було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити ii. Так вони протистояли смертi. В iхнiх умовах це був единий, бiльш-менш реальний спосiб захисту, бо на низинi неможливi були нiякi «щiлини» й нiякi iншi сховища. Але… Але при такому способi рятування вiд тоннових бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу апатiю до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст.

Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю. Рятуючи ii вiд божевiлля, Максим i спровадив ii з немовлям на околицю мiста.

При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на рятунок i там, i тут були однаковi. На околицi була менша загроза вiд бомб, але бiльша вiд людей – отих одягнутих у мундири людей, що могли з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрiчi з ними кожен боявся, як вогню. Людина стала найбiльшим страхiттям з усiх страхiть. Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними.