Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

– Так, – промовив Максим байдуже, – то моя гравюра, лiнорит…

І додав по хвилi, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров’ю:

– То копiя з Густава Доре – «Христос на Голготi» … Великодне…

Гiсть навiть оком не зморгнув.

– От якраз, – промовив вiн iз притиском. – Це все одно!.. – Й почав складати гравюру вчетверо. І тяжко було збагнути з iнтонацii його голосу – чи вiн дурний i про Христа на Голготi, а тим бiльше про Густава Доре, нiколи не чув i взяв це за сюжет iз сучасности та й маскуе свое невiгластво, а чи вiн глузуе з Максима?.

. А може, вiн глузуе глибше й тяжче? Максимовi видався його голос занадто саркастичним. «Тодi вiн генiяльний пройдисвiт, а iронiя його страшна…» Інтонацiя голосу начальника спецвiддiлу зраджувала, що вiн таки добре знав про Христа на Голготi.

А гiсть склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-пiд лоба.

– Знаем ми вашого брата, – промовив вiн якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ «Йосип i Марiя з дитям утiкають у Єгипет».

– Це теж iз Густава Доре? – спитав вiн, цiлком правильно вимовляючи iм’я великого мисця. – То ви що… – вiн хотiв сказати «i богомаз?», але не сказав цього слова, а сказав пiсля павзи iнше: —…й богiв малюете?

– Нi. – І Максим сказав, чий то образ.

– А-а… – протяг гiсть. – Це той, що його повiсили нiмцi? Гм… – І, нагнувшись знову над столом, промурмотiв тихо, нiби про себе, але так, щоб Максим чув: – Поспiшили, але добре зробили… Менше роботи… – а оком на Максима.

Тут несподiвано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухнi, а тепер з’явився з зошитом своiх дитячих малюнкiв.

– Дядю, дядю! – зринув раптом нiжний, радiсний дитячий голос. – А це ось я малював… Гляньте… – i тикав своi зошити, щедро змальованi ним рiзними фантастичними дитячими вiзiями. Вiн, либонь, вперше бачив такого цiкавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирiшив потiшити його гостинно, допомагаючи батьковi, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кiнчалися.

Максимовi нiби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. «Боже! – аж скинувся вiн усiею душею. – Куди ж ти, дитино?!.»

Але вiн нiчого не сказав уголос, навiть не поворухнувся, анi не поворухнув жодним м'язком.

Гiсть узяв Борисовi зошити й, не дивлячись, поклав iх на столi, поверх переглянутих батькових.

Здивований Борис подивився на нього розгублено, потiм на батька – i пiшов геть, спантеличений i огiрчений.