Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Кутузов хоч i вловив зухвалу iронiю цих слiв, але вдав, що вiн того не дочув.

– Ну, добре… А знаете, за що ви тут тепер?

– Цiкаво.

Кутузов глумливо засмiявся:

– Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самi ось зараз напишете?!.

По цих словах вiн узяв аркушик паперу, пiдiйшов, став i, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:

– Ось вам папiр, i ви на ньому все напишете…

– Але ж…

– Мовчати… Ось оце папiр…

– Але ж…

– Мовчати!.. – Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом пiдносив голос: – Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все.

Зрозумiло?

Максим знизав плечем. Вiн не збирався змагатись у гiстерii з таким-от «фельдмаршалом». Зцiпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидiв спиною до нього, в шинелi на опашки, i йому видалося щось нiби знайоме. Хто б це мiг бути?.. А втiм, яке то мае значення! А Кутузов прохарчав, прошипiв йому в лице, вiдчуваючи, що вiн не в силi зломити його глумливого безстрашшя:

– Напишете!.

. Ви все на цьому паперi напишете… Ясно?.. Все…

І хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нiчого не можна написати до пуття i про це знав сам Кутузов лiпше вiд усiх, але вiн про те й не думав. Вiн думав лише про те, що ось цей Голiят таки сяде покiрно й буде на цьому папiрчику щось за його наказом писати… І це головне. Це буде видимiсть того, що вiн таки його зломив, зiм’яв, як ганчiрку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчiрку, не можна його знищити.

Адже вiн саме й шукае легкоi кулi, як визволення.

– А тепер – iдiть! – промовив Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвiддiлу дивiзii, й одвернувся, став над шахiвницею, напружив червоний карк.

– Пiшли… – запропонував старий знайомий i сам пiшов попереду.

Вони вдвох вийшли.

– Слухайте, – промовив начальник спецвiддiлу дивiзii апатично вже надворi, в темрявi. – Бачите, яка темрява?..

Я думаю, що вам взагалi немае сенсу тiкати. Куди? А головне – чого? (Зiтхнув.

) Ви потрапили в таку ситуацiю, з якоi, брат, немае виходу… Взагалi… І не можна втекти.

Павза.

– Проте, на всякий випадок, майте на увазi – крок лiворуч, крок праворуч… Краще йдiть просто… Тепер праворуч… Просто… А крiм того – вiд мене утiкати – то було б не шляхетно, бо хлопцi ж вас упiймають неодмiнно, i менi тодi сорому не обiбратись – такий конвоiр!..

Всю цю тираду начальник проказав нiби сам до себе, з нудьги й замовк.