Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Був у сибiряцьких «чосанках», з якимись медалями на грудях, стрункий i хвацький.

– Га?!. Вона должна работать, а ти… А стой!.. – придивився пильно, потiм вернувся на свое мiсце, взяв пас iз револьвером i портупеею й пiдiйшов знову до Максима, пристiбаючи той пас iз портупеею i нiяк не можучи сп'яна пристебнути. Нарештi пристебнув. Потiм витяг тяжкого пiстоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього «обойму», посовав цiв'ям…

– Ти що ж девочку зобижаеш, га?!.

Засунув пiстоля назад у кобуру.

– От ми зараз побачимо, хто ти…

Пiдiйшов до столу, залiз за нього з покутя, п'яним рухом вiдiбрав у дiвчини ручку й папiр:

– Давай сюди… що ти там ще мазюкаеш!.

Максим дивився на хлопчину, i вiн йому рiшуче почав подобатися. В жестах i словах цього п'яного в дим хлопця була iскра доброго, не передбаченого анi законом, анi начальством, анi ним самим, гумору й сенсу.

– Ну-с… Ти менi от зараз говори всю правду, а я буду писати… Пойняв?

– Пойняв. – Максимовi початок припав до серця.

– То-то… Призвiще, iм'я й по батьковi…

Максим вiдповiв iз найсерйознiшим виглядом. І пiшли запитання й вiдповiдi. Запитання найдивовижнiшi й вiдповiдi на них найсерйознiшi. Так щиро Максим у своему життi не вiдповiдав iще жодному слiдчому, перед якими не раз довелося йому бувати. Власне, вiн оце взагалi вперше на такi запитання вiдповiдав, бо ранiше, як правило, вiн завжди слiдчих iгнорував.

У числi iнших запитань були й на зразок таких:

– У Бога вiруеш?

– Вiрую…

– Гм… А в Сталiна вiруеш?.. Вiруй, брат, iнакше плохо будеть…

Так iшло «слiдство». Товаришi «слiдчого», лежачи, глибокодумно подавали реплiки, робили зауваги. Та «слiдчий» не брав iх у рахубу. Вiн провiв «слiдство» по-своему й нарештi приступив до другоi половини справи.

– От. А тепер я зроблю тобi приговор i рррозтрiляю, як собаку… Пойняв?

– Пойняв, брат.

Обiрвав усе вiстун, що нагло вскочив i гукнув, засапавшись:

– Семьонов!.. До майора! Миттю!

«Слiдчий» устав, провiв рукою по чупринi, вiддав ручку дiвчинi.

– На, кiнчай ти… Дiло, брат, важне! Його треба розстрiляти… – i вилiз iз-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебi намагався витрясти нашвидку хмiль iз неi i, так трясучи, вийшов iз хати, ледве втрапивши в дверi.

Дiвчина сидiла, читала «протокол» i смiялась у ковнiр.