Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, i так плентався за ним. Невiдомо було, хто кого веде.

– Стiй!

Стали. Помiркувавши трохи, Семьонов зорiентувався. Пiшли далi. Так iще деякий час топталися в темрявi. Нарештi Семьонов гримнув уже iншим голосом, як вiзник кричить «тпррру!», приiхавши:

– Стiй!!.

Зупинились бiля якоiсь стiни. Стояли в темрявi, тримаючись одне за одного.

– Не бойся, – промовив Семьонов, вiдсапавшись. – Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу… Хоча для тебе, голубе, було б краще! – додав вiн, зiтхнувши: – Я тебе по блату чикнув би льохко i… В iнших, брат, буде тяжче… Шукай там ручку дверей! Єсть?.

.

– Є.

– Тягни.

Максим потяг до себе за клямку – дверi вiдчинилися просто в хату.

– Катiсь! – пробурмотiв Семьонов i закрив за Максимом дверi.

* * *

«Ага!.. Оце й е те общее число!»

Хата, освiтлена лойовою свiчкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцiльним звалищем долi, на полу й на печi i… хропли.

Бiля дверей стояв столик, на столику горiла та лойова свiчка, а за столиком куняв вояк iз забинтованою головою.

Максим як увiйшов, так i зупинився бiля дверей та й стояв, спершись на одвiрок.

Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тiл хлипало спросоння й маячило.

«Так… Оце й е те „общее число“».

– Петрович!.. – почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упiзнав його й озвався так сумно, сердечно:

– Лягайте там, де стоiте… Лягайте…

– Хто ви?

– Я? Староста… цього обчества.

І взагалi…

– А-а…

Максим упiзнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, – Веселе.

Яка iронiя!..

Роздiл сьомий

…Обмерзлi кригою дерева дзвонили й лускотiли, неначе вони були склянi. Кожна найменша гiлочка була оправлена в прозору кригу, свiтилася й блищала, i цiле дерево здавалося зроблене генiальним майстром iз чистого скла. При подувi вiтру гiлочки цокотiли одна об одну, лущали, а при сильних ударах маси таких гiлочок об масу, скляноi коси об скляну косу скло дрiбно билося й з дзвоном осипалося на пiшоходiв, на скляну ж, вiрнiше, оправлену в скляне поливо, землю.

При недалеких артилерiйських вибухах гiлочки також подзвонювали i шелестом роняли дрiбнi блискучi шматочки.

Пiд тiею казковою декорацiею, по фантастичнiй склянiй алеi, в яку обернулася вулиця, ведуть Миколу… Ведуть Максимового друга й товариша на страту.