Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Приводили сюди Лейбу з глинськоi мотузянки, i той лише розвiв руками. Гей-бо Лейба, гей-бо мудрець iудейський! Слава тобi вовiки на цiй землi! Який християнин був би годен дбати отак про свою мотузянку? Сто Явтушкiв Бубела ладен був вiддати зараз за одного Лейбу.

Явтушок дiстав десь циганську голку, чи не в Бонiфацiя, який вважав, що в дорозi може все знадобитися, й сховавшись пiд возом у самих спiднiх, лагодив собi верхнi штани на той випадок, якби його, Явтушка, знову покликали перед слiдство. Отак-то голому встрявати до бiйки.

– Явтуше!

– Пробачте, не можу встати… А що?

– Не ганьби Вавилон. На тобi грошi та пiди набери собi на новi штани. Хоч чоловiчок ти й нiкудишнiй…

Обличчя у Явтушка видовжилось, очицi заграли, голка забiгала, як човник, тож нiхто собi не уявляе, як оприкрiли йому цi штани i як вiн совiститься ними на людях. Ще як нiч, то сяк-так, а вдень вони для нього справжне нещастя. Вони заважають вiльно мислити, дихати, ступати по землi, тим смiшнiший вiн мав вигляд.

Та оцiниш iх, коли зодягнеш востанне, бо ж не маеш нiякiсiнького уявлення, що чекае на тебе в нових штанях. Нитка вибiгла з вушка, i вiн од хвилювання нiяк не мiг ii засилити… Одно бубонiв:

– Я зараз, зараз, Кiндрате Остаповичу…

Виводять Данька, садовлять на бричку i кудись везуть. Уже пiд конвоем везуть. Бубела пiдiслав Раденьких до вусатого на ганку. Повезли Данька на очну ставку з Яворським. Той пiзнае його, i всiй справi кiнець…

А тут даються грошi на новi штани.

Белькоче Явтушок:

– Я вiддам. А то ж як? Неодмiнно вiддам. Я такий. Я до вiддання надiйний, як нiхто…

– Чудний ти, Явтуше. Проси бога, аби все скiнчилося гаразд… Хiба ж однi штани я мiг би купити? То для мене сущi дрiбницi, Явтуше. Носи на здоров’я… Як ти гадаеш, вiн пiзнае його?

Явтушок мовчав… Бо хоч з якою мiзерною душею була б людина, та перед убивцею у нiй все ж прагне прокинутись людське. Забракло лише отого маленького зусилля волi, щоб жбурнути Бубелi його грошi, й вiн поник, ненавидячи себе.

Мальва сидiла в ногах пораненого у бiлому халатику, в лiкарнянських тапцях, вона не вiдходила вiд нього всi цi днi, за винятком тих кiлькох годин, коли ii викликали на слiдство. Поет засмiявся, впiзнавши Данька й пригадавши, як, вiддiлившись од нього, летiв у прiрву його бiлий кожушок.

– Ви знайшли тодi свого кожушка? – поцiкавився Володя.

– Знайшов… На морельцi. На самiм вершку засiв. Ледве струсив.