Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

А тепер його не впiзнати, вiд чого ж то воно так? Втерла сльозу i, сповнена гнiву, рiшуче пiшла до хати. В якусь мить зiбрала свое манаття до торбини i сказала iм:

– Будьте ви проклятi, аби я вам слугувала!

Лук’ян кинувся до неi, благав, тримав за руки – вiн один знае, як осточортiла йому ця хата, а Данько ще вагався, нахмурив брови, та, чуючи благання брата, прояснiв i собi пiдiйшов до Даринки. Пiдiйшов i остовпiв. Вiн ще нiколи не дивився на неi так зблизька. В очах аж палахкотiло сине полум’я, кожне ластовиннячко на вродливому, злегка кирпатому носику нiби тремтiло, надаючи всьому обличчю дивовижноi привабливостi, верхня губа з пушком надималася од гнiву i була нiжна, гладенька, пругка.

Сказав щиро:

– Даринко, даруй менi, iй-право, я зовсiм забув, що ти в хатi. Я звик, що ми самi…

Лук’ян досить упевнено забрав од Даринки ii речi, а Данько найчемнiше взяв бунтiвничку за руку й посадовив на лавi. Дiвчина майже ненароком пiдвела погляд на маленький портрет Шевченка, обрамлений вишиваним, але запиленим рушником, i десь у душi обiзвалося в нiй: «Наймичка…» Нi, не наймичкою почувала себе Даринка в цю мить.

Їй видалося, що вона скорила братiв своiм гнiвом, i вiднинi або ж почуватиметься у цiй хатi господинею, або пiде геть, знову тинятися помiж добрими i лихими людьми. Рвучко висмикнула свою руку з Даньковоi, пiдвелася iз лави i якусь мить стояла горда, сповнена гiдностi i влади над ними. Обидва брати вiдвернулись, щоб приховати вiд неi й один вiд одного свое сум’яття, коли не свою скоренiсть. Вони разом вийшли iз хати з непевним почуттям – не то сорому, не то тривоги.

Вибравшись на вулицю, йшли мовчки, кожен нишком роздумував про Даринку. Їхнiй сусiд Явтух стояв за ворiтьми у вишиванiй сорочцi, в чорнiй камiзельцi, тiй самiй, яку не доносив колись пан Родзiнський, а ще нап’яв кожушка i стримано вклонявся з комiра братам Соколю-кам: доброго здоров’ячка! Вони вiдповiли йому посмiхнувшись: Явтух стовбичить отак за ворiтьми кожне свято, кожноi недiлi, показуе людям вишивану сорочку та камiзельку з чорного кастору, а колись-бо дiйде i до штанiв (за тi грошi, що Бубела дав на штани, купив гуньку Прiсi), i до чобiт дiйде, i до пояса у два кольори, до всього – вiн-бо такий.

Хоч, до речi, вiдсутнiсть того всього не заважае Явтуховi вважати себе за гарного господаря. Щоправда, вiн нiкому нiчого не позичае, але й сам не знае, що таке позички, бо мае все свое: плуга-п’ятерика, млинка, воза i все iнше, необхiдне до зарiзу навiть у найменшому господарствi.