Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Творив навмання, однак було щось вчаровуюче в ii постатi, викроенiй iз самого повiтря за найкращими фламандськими зразками, в ii непокiрних вигинах талii, де рiзьбяр перебрав норми, i в ii обличчi, де вiн досяг чистоти та смирення всупереч правдi. Андрiян вiдмовився од неi в останню хвилину, i тепер те творiння стоiть у Фабiяновiй хатi, зiперте на стiну… Лебiдки гинуть разом iз чоловiками, а вавилонськi вдови залишаються для iнших. Мальва розмрiялась, розпашiла бiля багаття, пiдгортала його рогачиками, щоб воно швидше творило свою роботу, нiби звiльняючи ii вiд останнiх обов’язкiв дружини…

Фабiян повертався додому з чималенькою в’язочкою книжок, у яких не було мудростi на даний випадок, у супроводi цапа, але спалений i самотнiй, як нiколи.

Туск його обiйняв великий, коли вiн вибрався на самий челепочок Вавилона i зупинився перепочити бiля розп’яття, звiдкiля цiлий свiт нiби опиняеться пiд ногами.

Вавилон жив унизу своiм звичайним життям, деренчали порожнi гарби, квапились за снопами, а з поля скрипiли повнi, врубльованi, кректали, як бiлi дiди, вибираючись на гору; в кiлькох стодолах гупали цiпи навперейми, наче норовили тi звитяжцi замолотити один одного на смерть; десь чистив кабанцiв-переспiлкiв Панько Кочубей, чи не у Матвiя Гусака, i тi вищали до хрипоти, наче те могло iм зарадити; ледь вився прощавальний димок на Андрiяновiм згарищi й тягся сюди, до розп’яття, нiби рештки душi до старого товариша; поникло стояв пiд розп’яттям опечалений цап; а на порозi сiльради сидiв Савка Чибiс i смiявся нi з чого… «Мало iм Рузi, то вони зробили божевiльним ще й Савку, а далi, либонь, i моя черга», – подумав Фабiян.

Запитав його через вигiн:

– З чого смiешся, Савко?

Той зиркнув на двох дивакiв пiд розп’яттям, одного з яких уже давно вважав макоцвiтним:

– А вам що до моiх смiхiв? Може, я з Вавилона смiюся. Ви ж бо не сiльрада, що все маете знати… – І далi смiеться собi…

Забившись у дровiтню, я плакав, коли Мальва залишала наше подвiр’я. Плакав не вiд того, що вже нiколи не буде в нашiм роду такоi вродливоi жiнки, а, певно, вiд того, що Валахи вже нiколи не матимуть другого дядька Андрiяна, який мiг би знову вiдвоювати ii вiд похiтливого Вавилона, i вона прикрасить собою чийсь iнший рiд, чиесь iнше обiйстя.

Легше менi було б, якби i вона померла вiд сухот разом з дядьком i ми поховали iх в один день. Вавилонськi бабусi стоять на тому, що однаково ii пiсня недовга, бо чий чоловiк помирае вiд сухот, то невдовзi вiд того ж помирае й дружина.