Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

З вигляду це був зовсiм юнак, у кумачевiй сорочцi навипуск, у казенних штанях з ушитих галiфе, так що виходили штани щось на зразок гусарських i щiльно облягали ноги поета, а взутий був у червонi черевички, переобладнанi на чоловiчий лад. Для того Володя зрiзав пiдбори (з високих зробив низькi) i вкоротив халявки, що, проте, не могло приховати iх колишньоi приналежностi. В тих черевичках вiн скидався на iспанського гранда середнiх вiкiв, а до того ще мав високого, непокiрного чуба, в очах читалася суворiсть та незалежнiсть духу, а нiс також був настроений войовниче, колись його помiтно викривлено в боях за свободу, але так, що вiн не псував портрета, а лиш гармонiйно вписувався в нього i свiдчив про те, що майбутне для цього комунарика буде нелегке, хоч у поставi його ще вiдчувалася хлопчача цнота, а чи то була сором’язливiсть перед жiнкою.

Та коли Мальва приснула в жменю, вперше побачивши живого поета, то вiн прибрав занадмiру гордоi пози й незалежно кинув ватажковi комуни:

– Якщо я вам потрiбен, то ви могли б пiднятися до мене.

Товариш Соснiн це робив частенько, Климе Івановичу…

Клим Синиця вибачився перед ним, бо й справдi не хотiв його нiскiльки применшити, а далi сказав:

– Пам’ятаеш, я колись говорив тобi про мого товариша, того, що копав криницi? А се його вдова, Мальва Кожушна. Приiхала з Вавилона проти ночi. Менi вранцi до Глинська, то, може б, ти осiдлав коня й провiв цю жiнку до вiтрякiв, а то й у сам Вавилон?

– Я боюсь денiкiнцiв, – щиросердо призналася Мальва.

– Яких денiкiнцiв? – перепитав поет, чекаючи за одним приниженням iншого.

– Мертвих, – посмiхнувся на Мальву Клим Синиця. – В нашому ровi.

Володя пошкодував у душi, що тi денiкiнцi мертвi, а не живi, iнакше б вiн показав цiй гарнiй жiнцi, що таке поет у бою. Соснiн, залишаючи комуну, вiддав йому на сховок свою шаблю в пiхвах, яку вiн нарештi зможе застосувати.

Повернувшись на мансарду, вiн вчепив шаблю до пояса, надiв стареньку будьонiвку, хоч нiч видалася напрочуд теплою, зодяг шкiрянку до колiн, що також дiсталася йому вiд Соснiна, й пiшов до стайнi сiдлати коня.

Ратна нiч уже вчувалася йому, наранжованому до двобою, в якому вiн i разу не випробував себе як солдат. Але заки розбудив сторожа у стайнi та вивiв коня, якого тримали в окремiй клiтi, та заки перевiв стремена для себе, бо у Клима Синицi командармськi ноги, то дещо спало з нього того ратного духу.