Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Там червонi головки сиру видавалися справжнiм дивом, вони прославляли комуну стократ бiльше, анiж вiршi юного сировара, що вряди-годи появлялись у мiсцевих газетах. Що бiльше глинськi непмани прагнули вiдкрити для себе таемницю сироварнi, то стараннiше комуна оберiгала ii, аби не втратити свого монопольного становища в цьому рiдкiсному промислi. Стороннiм заходити до сироварнi категорично заборонялося, вiльний доступ мав сюди лише ватажок комуни, та й то в присутностi сировара. Соснiн любив бувати тут на самому процесi варiння, пiд час священнодiйства, тодi як Клима Синицю бiльше цiкавила готова продукцiя, коли вистиглий сир пускав першу сльозу.

Ось i зараз комунар порахував червонi головки, що виспiли на полицях, пiдписав сироваровi акта на продаж сиру, а далi сам скуштував шматок з надрiзаноi дегустацiйноi головки. Соснiн за кiлька проб ухитрявся з’iдати ii всю, цей обмежувався лише невеличким шматочком, щоразу вихваляючи сировара. Лише зараз вiн не сказав жодного доброго слова, хоч сир просто танув у ротi, його зварено з першого весняного молока. Коли виходив, то наче ненароком згадав про Мальву:

– Що то в неi за манера в’язати коня до парадного? Мало того, що кiнь усю нiч стоiть голодний i гризе ганок, а ще й, чого доброго, комунари подумають, що вона приiздить до мене. Було б сказати iй, нехай забуде сюди дорогу…

І з тим поiхав до молотарки, на найдальше урочище. Там паровик навiжено кричав до пiзньоi ночi, прохав снопiв, а поетовi все здавалося, що то Клим Синиця нагадуе про себе.

Того вечора якийсь дивний смуток, досi незнайомий поетовi, охопив його, на озерi допiзна не могли вгамуватись бiлi птахи, шугали, як духи, вiн i ранiше помiчав, що тi вразливi iстоти немовби здатнi перейматися його настроем. Жалкував, що вчора провiв Мальву не до самого дому, як зробив би те путящий парубок, а лише до вiтрякiв, i якби зараз йому заманулося податись до неi, то розшукати ii у Вавилонi, напевне, не так уже й просто. Довiдався, окрiм того, що Синиця наказав сторожам не давати сироваровi верхового коня, бо той, мовляв, може занапастити i коня, i себе.

Така завбачливiсть Синицi видалася сироваровi просто разючою, юнак, напевне, досi вже був би там, якби йому коня…

Ще й першi вiршi не написано про неi, як вона знову примчала на своему буланому конику. Прив’язала його бiля ганку й, помiтивши, що в кiмнатi вожака комуни темно, з якимсь легким почуттям пiднялась по схiдцях до мансарди.