Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Казано ж древнiми про тлiннiсть свiтотвору: «Час iде, а з ним усе стае зужите й нетривале». Лишень стожильний люд вавилонський, у якому здавен змiшувалася кров далеких i близьких народiв, залишився собою й не остудив душi своеi до рiдного Вавилона, так нiби час не заподiяв йому жодноi шкоди. І якщо на знаменитих глинських ярмарках питали, звiдки такi гарнi конi, чи воли, чи й парубки, то вiдповiдали на те з почуттям власноi переваги: «Ми – вавилонськi», – нiби й справдi добродiй приiхав поярмаркувати хтозна з якоi давнини…

Отакий Вавилон.

То спалить себе нi за що, то знову бундючно засяе цинковими дахами зi своiх горбiв уперемiжку з бiдацькими стрiхами; то заведе сiрих волiв iз такими рогами, що нiяк не розминутися на дорозi, то зведе iх дотла i вкинеться в маленьких, тягучких монгольських коненят, на яких прийшли колись завойовники; то нараз забуруе на горi цiлою родиною роботящих вiтрякiв; то, опалений вiтрами таврiйськими, переходить на жорна, бiдуе i навiть старцюе стиха, але й тодi жебракiв своiх тримае в чорному тiлi й не пускае iх по свiту ганьбити великий народ. Котре ж непутяще, було, i визорiе на миру, то мусить мовчати, звiдкiля прибилось, або ж на крайнiй випадок назвати Чупринки, чи Козiв, чи й сам Глинськ… Що не кажiть, а робила свое причетнiсть до Сонячного каменя й до всього iншого, чого не стало давно, але що здатне по край вiку бентежити уяву гордих вавилонян.

Не знаемо достеменно, чого прагли засновники Вавилона[1 - Вавилон по-ассирiйськи означае Ворота бога.

(Примiтка автора.)], прибравши для свого поселення таку претензiйну назву. Пройти крiзь самi Ворота бога, пронести крiзь них усе краще, що мали тодi за душею?.. Можливо, й так, можливо, тим невiдомим запраглось пiднятися над довколишнiм свiтом аж так високо. Тепер мимоволi згадуемо про них, коли лебедина зграя, наче самий лише дух непоборний, кигиче над нами з мороку ночi, долаючи кругосвiтню втому, або ж звитяжно кричить, промiрюючи провислими вервечками осiнне небо. І хоч людям прекрасне завше буде здаватися незвичним, та, як твердить тутешнiй фiлософ, у годину випробувань вони й самi чимось схожi на лебедину зграю в дорозi. Чи, бува, не отим своiм пiдсвiдомим прагненням до якогось, справдi незбагненно високого, тим-то й не завше осмисленого до кiнця?.. Про суть того кожному властиво мати своi вимiри, нiхто, однак, не годен претендувати на доконечнiсть чи всетривалiсть. За те ми й цiнуемо одне одного, що про одну i ту ж рiч мислимо неоднаково.