Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Тим часом хлiб осипався, нiчия смерть не могла б одiрвати вiд жнив такого заповзятця, як iхнiй сусiд Явтух, то вiн прийшов до небiжчицi вночi, привiв Прiсю, стояли вони в парi, стояли мовчки, невигойна ненависть палахкотiла до Соколюкiв у волохатих грудях Явтуха, запало йому в голову, що мали вони поперемiнно обидва великий iнтерес до Прiсi, а Прiся до них, також поперемiнно, се мiг бути останнiй випадок для замирення, i Явтушок скористався з нього, прийшов. Собою вiн був невеличкий, волохатий, як пирiй на його полi пiд Чупринками, бiловусий, а ще нагадаемо – червонорукий та червононогий, як пiдварений рачок, – то все вiд злоби на Соколюкiв, яку вiн тамував у собi цiлi роки.

Проте жеврiло у ньому щось приемне, принаймнi для цапа, як було з’ясовано ще ранiше. Прiся стояла при ньому гарна, пругка, журна, пахло вiд неi жнивом. Прiся плакала тихо, аби не зачув Явтушок, бо знову подумае бозна-що. Коли виходили, запитав Лук’яна:

– Мати нiчого не заповiдала вам?

– А що?

– Мала б заповiдати дещо… – Вiн хихикнув лукаво в жменю i виштовхав Прiсю з хати.

Данько бiлував бичка у клунi при лiхтарi, який висiв на бантинi, на запах кровi чи на свiтло до клунi злiталися кажани, такi бентежнi, що Явтуховi здалося, нiби вони вилiтали з його волохатих грудей. Коли прийшли додому, вiн заходився бити Прiсю ще в сiнях, нi за що нi про що, як боже бачиш, вiн мав велику душевну необхiднiсть бити ii просто так, на майбутне. Досипав нiч на новому возi, пiд грушею, цим единим деревом у його подвiр’i, цього лiта не вродило на нiй жодноi грушки, i це лише пiдсилювало ненависть до Соколюкiв.

Кажани злiталися зi своiх ловiв i тихо гнiздилися йому в грудях, складаючи там своi натомленi перетинчастi крила.

Одне око раз по раз розвиднювалося на возi, але нiчого iстотного не уздрiло в подвiр’i Соколюкiв до кiнця ночi, а звiдтiля до самiсiнького свiтанку за возом пильнувало недремне вiконце в чотири шибки. Десь за досвiта з хати вийшов Данько з круглою рогозянкою в руцi, пiдiйшов до грушi, постояв на заповiтному мiсцi в якомусь солодкому роздумi, а далi поставив плетенку i подався на грушу неквапом, наче ягуар.

Задумав струсити всi спiлi грушки, щоб люд, який збереться на похорон, не мав сюди жодних понадок. Гупання струшуваних груш розбудило на возi й друге око. Явтушок злiз, розiм’яв тiло i навiщось також подерся на свою заяловiлу грушу, теж спасiвчанку, й заходився трусити ii спересердя. Не впало жодноi грушi. Данько засмiявся з того у своiм гiллi.