Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Даньковi хотiлося кричати, рвати на собi чуба вiд радостi, качатися на околотах, проте вiн знайшов у собi сили прибрати урочистостi, а Лук’ян перестав дихати на цiй ритуальнiй митi, пiсля якоi чхати iм на всiх вавилонських добродiiв. Вавилон вiднинi й надовго буде стояти пiд ними, якщо вони доживуть цю нiч до кiнця, якщо доля не кине iх у страшну безодню, наближення якоi Лук’ян майже передчувае…

– Ну, слава Миколаю Соколюку, родителю нашому!..

Данько пiдняв вiко й отетерiв, а вражений Лук’ян розсмiявся безжурно, як хлопчисько.

У скринi була зброя, дбайливо змащена i складена не гарячково. Зброя рiзних вiкiв i поколiнь. Фамiльна колекцiя панiв Родзiнських. Мечi у срiбних пiхвах, турецькi кривi шаблi, козацькi мушкети, мiдний бунчук iз рештками чорного хвоста, гетьманська булава, срiбне стремено i сталева сiтчата кольчуга з якогось довговидого князя. А пiд тим середньовiчним мотлохом – зброя новiших епох: «смiт», два тульськi пiстолi, дробовик i мiдна мисливська труба, якою егерi скликали зграi гончих… Трубу в кiлькох мiсцях побила синя iржа.

Усе те було викладено на солому, i кожен мiг вибрати собi зброю, яка йому найбiльше до вподоби. Лук’ян узяв собi дробовика i егерську трубу, а Данько – дамаського меча, острогу, яку хвацько припасував до чобота, i тульського пiстоля. Гетьманська булава, оздоблена камiнням, все ще лежала на соломi, як щось непотрiбне, хоч саме вона викликала найбiльше захоплення у Явтуха, котрий розумiвся на коштовностях не бiльше за цих новоспечених лицарiв.

А втiм, вони також звернули на неi увагу, коли взялися складати все до скринi. На держаку було вигравiювано латинню: «Koniecpolski».

Данько засунув булаву за пояс, де носив ii колись гетьман Конецпольський, зачинив вiко, а далi обидва лицарi всiлися на околотах помiркувати про своi справи, що видалися iм набагато гiршими, анiж були до цiеi ночi. Миколая Соколюка обiзвано чи не останнiм дурнем, який наклав головою, можна сказати, майже нi за що, в м’яких тонах перепало i матiнцi.

Поминальну вечерю для неi могли вiдбути скромнiше й дешевше, якби не надii на скарб, який обернувся для них справжнiм лихом. Адже не знали, як з ним бути, куди подiти увесь той мотлох, що, може, й мав якусь цiннiсть у палацi Родзiнських, але в цiй клунi пiсля першоi митi захоплення не вартий був i мiдного шеляга.

Та зовсiм не так думалося про те людинi пiд клунею.