Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Данько ж не став бiльше займати жницю, однаково не почула б його так здалека, i коник, аж доки було видно його, привiльно жирував собi у вiвсi. Не так шкода того, що з’iсть, як того, що столочить, змарнуе без пуття. На тому нiби й замкнулася iхня дорога: все припадала до землi Мальва, та на бiлих вiвсах знову навiщось заплигав коник…

– Тепер уся надiя на Фабiяна… – тихо, для брата, сказав Лук’ян.

– На цапа? – думав про свое Данько.

– Чому ж? На самого Левка Хороброго…

Данько розсмiявся, чим насторожив Македонського.

Адже тi, що норовлять утекти, завше видають себе за легковажних. Інакше-бо чого смiятися.

Проте нема свiту по наш Вавилон! Де iще ви побачите такого бравого фiлософа, якого сам цап грацiозно веде звивистими вуличками на снiданок до Соколюкiв? Обидва Фабiяни ще нiчого не вiдають, що стряслося цiеi ночi з хлiбосолами, й розраховують усього лише на рештки поминальноi вечерi, що нею Соколюки заткнули за пояс багатьох вавилонських багатинь. Такого райського пiдгрушшя, либонь, ще не було нi в кого.

Грушки самi падали в колотуху, iх виймали звiдтiля за корiнчики й кидали цаповi, який поiдав iх iз великим задоволенням. Та й карафок недопитих чималенько залишилося на рушниках. А кому б iще спало на думку нагодувати майже королiвською голуб’ятиною цiлий Вавилон! У самому поступi на такий снiданок уже вiдчуваеш насолоду…

А Явтух стоiть на воринах (сьогоднi саме недiля, його день), легко вловлюе хiд думок тих двох гультяiв, одного з яких так гаряче прагнув мати, й хитро посмiхаеться у своi запiдлiлi вуса, що звисають, як два немiчнi колоски з одноi соломини.

– Прочунялись? – привiтав iх, натякаючи на вчорашне.

– А вас також було винесено в непристойному виглядi, – вiддячив фiлософ.

– Хе-хе, де вже тим бусурманам тягатися з Явтухом! – І вiдразу до дiла, нiби не буде для того якогось благопристойнiшого випадку. – Слухайте, перепишiть на мене цю вашу скотинку. Їй-богу, вона вам нi до чого. Просто глум якийсь – такий великий фiлософ i з цапом! Вам-бо з неi яка вигода? Пройдисвiт.

Обiдае в мене, а вечеряе в Раденьких. Ганьбить вас та й тiльки… Я б ще вам за нього карбованця втяв. Карбованець нинi, хо-хо, гарантуеться золотом… Два забагато, а одного б карбованця дав. Ось! – i витягнув його з-за ворин, у штанях тримав напоготовi.

– Не можу продати товариша.

– А як вiн здохне сам по собi? Скотинний вiк – вiк недовгий! Якась мить, господи прости. Та й прожив уже чималенько.