Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Їi хлопчикiв, яких бiльшало у подвiр’i, Явтушок знаходив аж занадто несхожими на себе, все частiше у ньому прокидалася гнiтюча пiдозра, яку вiн тамував у собi з великим умiнням, чекаючи нагоди помститися Соколюкам за хлопчикiв смертельно, що вiн i зробив, хоч вина Соколюкiв могла бiльшати ще й вiд того, що затяжiла Прiся вже надмiру заглядалася на них i благала бога послати iй уже як хлопчика, то неодмiнно схожого на одного з тих красенiв, до яких мала почуття не лише суто сусiдськi, хоч i вважала Явтушка доволi симпатичним, аби не вiддавати йому належне як чоловiковi й батьковi.

А втiм, тепер Явтушок гарненько все перевiрить з наступним хлопчиком… Головне ж зараз заволодiти цапом, котрий висотував з Явтушка останнiй терпець.

Пiсля кожного обiду i солодкого спання пiд возом той негiдник не забував повертатися до оселi фiлософа, який давно розгадав далекосяжнi намiри Явтуха й, затамувавши посмiшку пiд окулярами, чекав розв’язки. Фiлософ не виявляв жодного бажання втрачати товариша тiльки для того, щоб вивести ще одного нiкудишнього середняка до iншого соцiального прошарку.

Нiхто не мiг передбачити, в тому числi й фiлософ, що Явтушок поплатиться колись за свое дополовинне стовбичення на воринах.

Стосунки нашоi пари з сiльрадою вже почасти вiдомi. Наприкiнцi кожного року фiлософ сплачував за цапа податок готiвкою, який меншав у мiру того, як цаповi бiльшало рокiв (пiдлi витiвки Бонiфацiя!). Можливо, тим кiнчилося б, якби не заблаговолив до цапа сам голова сiльради Панько Кочубей. Вiн чудово сполучав цю високу посаду зi своею старою професiею i замiсть революцiйноi зброi, котрою полюбляли похизуватися тодiшнi голови, носив за халявою дещо iншi атрибути влади – сталеву швайку та довжелецького дволезого ножа, якого побоювалися порушники порядку, i навiть сам Бонiфацiй позирав на те начиння з острахом.

Гадаючи, що вiн у сiльрадi не вiчний, голова, як i ранiше, до обрання, не гребував вичищати кабанцiв у Вавилонi, а перегодя колоти тих самих кабанцiв, далебi, не задарма. Колiем був вiртуозним, але потребував публiки для натхнення, отож i мав таку в особi цапа. Той не проминав жодного виступу голови в цiй ролi, будив себе вдосвiта i квапився до кострищ, якi спалахували напередоднi свят то в одному, то в iншому закутку Вавилона.

Запашнi дими проникали в порожню хату фiлософа з убивчою силою, завдаючи йому найтяжчих мук, якi лише можна було б вигадати для людини Великого посту, котрого вiн дотримувався аж нiяк не з переконань християнських.