Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Хлопець ще жив, горiла на дорозi його шабля, виголена з пiхов, сльоза збiгала по скронi, та гордий чуб поневiрявся в пилюцi… Гадаючи, що цей також iз банди, юнак вiдхилив його допомогу, силкуючись плюнути старому в обличчя…

– Се я, я! Хiба ти не впiзнаеш мене?.. – заблагав вiтряний сторож, навiщось вкладаючи йому шаблю до пiхов. Тодi силомiць вихопив i його самого з пилюки, завдав на плече й понiс на бемкання рейки, якою Клим Синиця саме будив комуну, цього разу заповзятiше, нiж будь-коли, а можливо, бив на сполох…

Пiднята комуна вирувала в подвiр’i.

Принесли воду, рушники з червоними пiвниками, перебинтували потерпiлому груди, вiдчепили шаблю, з якою кинувся було на «денiкiнцiв» собi ж на горе. Коли пiднiмали його на воза, вимощеного вiвсянкою, вiн пошукав когось очима у натовпi й, упiзнавши сторожа з обвислими довжелецькими руками, затримав на ньому втихомирений погляд. Потiм заквапились iз ним до Глинська, кажуть, там лiкар тепер видатний, може, й урятуе…

А вiтряний сторож, сповнений гризот за свого хазяiна, почвалав до вiтрякiв.

Там чекала на нього Отченашка. Скiнчився мiсяць, то прийшла по його заробiток, а заодно принесла старому свiжу сорочку та всi необхiднi припаси, як завше.

– Чи я ослiп, а чи все переплуталось менi в очах…

– А що, Тихонцю? Ти ж бо знаеш, що Отченашка вмiе мовчати… Хрест роблю наперед.

– Бачив iх з горiшнього вiконця…

– Слiпий не чуе, а глухий не бачить. Так, Тихонцю, спокiйнiше. Май i те, що нам вiку доживати…

– Нi, пiду викажу iх.

Моя совiсть не може мовчати.

– Подумай про уста, мiй голубе. То, людоньки, не жарт, то сила велика. А ми тут що? Вiтри чатуемо, i тiльки. Молю бога за тебе, Тихонцю, а вже при тобi i я не пропаду.

На молитву нагодився i сам Бубела, геть не той, що там, i коня помiняв. Був у солом’яному брилi, в гарнiй сорочцi навипуск, оперезаний шовковим поясом iз китичками, помiряв вiтерець на пiднятi руки, тодi пiдiйшов до багаття, привiтав кашоварiв iз недiлею.

Отченашка встала, поклонилась, а Тихiн, помiшуючи кашу ополоником, вiдповiв крiзь зуби:

– Не буде ниньки вiтру… Самий пiдвiвок пiшов.

– А що там скоiлось на ровi? Не чули?

– Я спав. Не чув… Вiтряк глухий… Та i я недочуваю…

– І ви не чули, Отченашко?

– Я так бiгла сюди, що й забулася слухати…

Сторож чаклував над кашею, досолив, пригасив кiзяки, щоб умлiвала поволi, а той пан недiльний ще постояв, похитав головою й, пустивши коня пастись, пiшов у вiтряк.