Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Тому на картi ми можемо лише приблизно провести олiвцем умовну межу – ось, бачите, це кордон мiж Украiною i Росiею. По сутi, ознаки i символи державного кордону тут – це пропускнi пункти з державними прапорами. І користь вiд цих ПП хiба що в тому, щоб отримати в паспортi штамп i мiграцiйну карту, якщо перетинаеш кордон офiцiйно. Загалом, у мирний час – тут рай для контрабандистiв i прикордонникiв, катайся туди-сюди скiльки завгодно, до того ж завжди можна домовитися, всi своi – i погранцi, i контрабандисти, а «контрабасу» у всi часи на всiх вистачало.

Обидва прикордоннi загони – i мiсцевий, стацiонарний, i наш, пересувний – базуються в Амвросiiвцi, майже в центрi мiста. Мiстечко невелике, районний центр, населення – тисяч двадцять, багато хто працюе в Росii, що й не дивно – до кордону рукою подати, гарному танку – пiвгодини ходу. «Іронiя долi, – говорить Академiк, – пiвроку тому я буквально за п’ятисот метрiв вiд цiеi застави, на сусiднiй вулицi, вiдкривав фiлiю нашоi аграрноi академii. А тепер сиджу тут iз автоматом у руках».

Ми, як i ранiше, ходимо в наряди i «секрети», але на ПП «Успенка» нiкого вже немае. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немае.

Спершу росiяни туди для остраху закинули мiн тридцять-сорок, нiби натякаючи, щоб ми забиралися геть – спалили пару будок осторонь, i все, заспокоiлися. Стрiляли метрiв iз чотирьохсот-п’ятисот, били одразу з-за росiйського пропускного пункту, навiть не ховаючись, бо знали, що у вiдповiдь вогню не буде. Коли мiни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стрiляли пiд кутом мало не 90 градусiв: ти чуеш пострiл – пух! – i тут же – шшшшшшшш – коли мiна вже падае.

До того, як почалися масованi обстрiли, декiлька днiв пiдряд мiсцевий люд виходив до Росii. Черги на пропускному пунктi стояли в декiлька кiлометрiв, товпилися, квапилися, в останнiй день людей взагалi вивозили «уралами», немов перед землетрусом.

Інколи ми намагалися з тими, хто iде, розмовляти про любов до Батькiвщини i священний борг кожного чоловiка.

Академiк молодиковi говорить так ввiчливо, ставлячи штамп у паспорт:

– У тебе ж удома вiйна. Ти ж чоловiк, куди ти виiжджаеш? Ми от зi всiеi Украiни сюди приiхали…

– Тобi треба, ти i воюй! – вiдповiдае той i плюе собi пiд ноги. Добре, що не в морду Академiку.

Така от розмовапро нероздiлену любов та священний борг.

Ми iх усiх пропускали, росiяни iх приймали без проблем, а потiм рiзко, в один день – нi фур, нi машин, нi людей. Щось знали.