Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Окопалися, зброя напоготовi, для повного щастя не вистачае лише команди «вогонь!» – але солдати чомусь махають нам радiсно руками, чи то вiтають, чи то прощаються. Чому вони не стрiляли? Чому не знищили нас? Для всiх це досi секрет. Швидше за все, не могли подумати, що з iх глибокого тилу може прийти така колона – чотири вантажiвки з людьми, беха, два «уази» – звiдки тут украiнськi вiйськовi, якщо всi вони давно мусять лежати, розмазанi i спаленi на полях i дорогах? Автобус вiзьми, та й посигналь iм ще.

– Ей, Академiку, постав, де узяв! – це Автобус просить Академiка не чiпати автомат. – Нас же зараз за хвилину на вiнегрет покришать.

– Руки сверблять.

– Так почухай своi руки, а автомат постав!

До Марiуполя прибули вранцi. Нiхто на нас тут не чекав:

– Звiдки ви взялися? – дивуються в штабi. – То хiба вашу заставу не знищили?

Тут зв’язок працював – всi швиденько подзвонили додому, правда, нiхто в подробицi не вдавався, та i складно про таке розповiдати мирним людям.

Це якщо б по всiй краiнi вiйна вирувала, тодi нас хтось би мiг зрозумiти, а так навiть i не розкажеш, що саме сталося. Хтось додзвонився в Амвросiiвку, новини нас вразили:

– Сепари розстрiляли Ашота. Прямо у центрi, привселюдно, за допомогу окупантам, тобто нам, прикордонникам. А казарми нашi гранатами закидали – озвiрiли зовсiм сепари, думали, що не встигнемо ми пiти, хотiли за ту колону помститися, що двадцять третього ми разом iз Нацгвардiею розхерячили. Трое наших, що там залишилися, в полон потрапили.

Хана iм тепер.

– А що Кабан?

– Кажуть, зник кудись iз лiкарнi, наче крiзь землю провалився. Сепари на нього полювання вiдкрили, з нiг збилися, але знайти не можуть.

Розташували нас, поставили на харч i тиждень не чiпали. Автобус Льоху зi штурмовоi роти 93-i аеромобiльноi бригади мiцно пiд свою опiку взяв, так той його iнакше, нiж «дядько Сергiй», i досi не називае. Якось сидiли ми ввечерi, пили чай iз коньяком, дивилися новини по кретиноскопу, якраз про «Іловайський котел» розповiдали.

Тут Льоха i заговорив. Не знаю, вiрити чи нi його словам до кiнця, у страху, як кажуть, очi великi, але, схоже, що розповiдав хлопець правду. Говорив вiн уривчасто, не завжди зрозумiло, але, в цiлому, з тим, що ми чули про «Іловайський котел» ранiше, сходиться:

«20 серпня нас, першу штурмову роту в складi 180 бiйцiв вiдрядили на пiдмогу 51-й бригадi, в район Кутейникового – Осикового.