Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– А як вас сюди занесло? – Кабан ковтнув iз горла, передав пляшку чорнявому i закурив. У головi спочатку помутнiло, а потiм прояснилося. «Ось це – кайф!» – подумав Кабан.

– Смiляков мое прiзвище, Володя. Колись був боксером, чемпiоном Донецькоi областi, напiвтяж, навiть у збiрну викликався, майстер спорту. Може, чув? Потiм у бiзнес пiшов.

Кабан знизав плечима:

– Я боксом мало цiкавлюся, я «Формулу» дивлюся.

– Ми з Іловайська. На рибалку ми з Артемкою iхали того ранку на нашiй «шiстцi», а тут цi п’ятеро назустрiч на джипi.

Зупинили нас, почали дорогу запитувати, по картi звiрятися, щось по рацii передавати. Я пояснив, не вдаючись у подробицi, як iм правильно доiхати, i лише ми зiбралися в машину сiдати, як мiна прилетiла, а за нею друга i третя. Нас iз Артемкою вiдразу накрило, а потiм i цих. А хто стрiляв, звiдки стрiляли – невiдомо, та i яка тепер рiзниця? Мертвi ми.

Кабан зробив великий ковток, набрався смiливостi й запитав:

– Слухай, Воха, а я у твого Артемки на плечi синцi бачив…

– А, це! – посмiхнувся Воха.

 – Так мисливцi ми. Я сина з дитинства до зброi привчав, скрiзь iз собою брав. Вiн знаеш, як стрiляе? О-ого! Ти дивися, якщо раптом цi п’ятеро зекiв будуть залупатися, одразу до мене звертайся, не соромся, ми iх швидко притиснемо.

– А чому ви всi зараз розмовляете, як живi, а синочок твiй – нi?

– Розумiеш, засмутився вiн дуже, що так рано помер, цiлий тиждень переймався. Втомився, спить тепер.

– А чому вас не забирають?

– Ех, Сiрий, аби ж я знав! Начебто чув я розмову, що вiйна у нас там, в Іловайську, серйозна, не зайти – не вийти.

Дружина у мене там залишилася, i дочка молодша, сiм рокiв.

– У мене теж дочка, тiльки старша трохи.

– Сiрий, а ти ж – укроп? – вiдгукнулися знову картярi. – Укропище! Бандерiвець! Ну, i де ти залишив свiй кулемет, Кабане? Навiщо прийшов сюди вбивати мирних людей?

– Я за те, щоб людей не вбивали i в мiй дiм не лiзли.

– Ага, i тому ти тут у мирних громадян стрiляеш?

– Я не стрiляю.

– А нам все одно, аби пенсii платили, – звiдкiлясь iз темного кута вагона вiдгукнулися два дiдусi й бабця. – Хоча, звичайно, ми за Путiна. Але тепер нам, звичайно, однаково.

Кабан прокинувся, стiкаючи холодним потом. Всi десятеро небiжчикiв лежали на своiх мiсцях, покiрно в купцi, як i належить, але бiля дверей чулося пiдозрiле ворушiння i дзвiн ключiв.

– Ось свiдоцтво про смерть, подивiться, будь ласка.