Максим Рильський

Ідеологiчна кампанiя не забарилася. Головним об’ектом атаки стали Максим Рильський, Юрiй Яновський та Іван Сенченко, яких звинуватили в усiх смертних грiхах, передусiм, звiсно, в буржуазно-нацiоналiстичному ухилi…

Кульмiнацiею iнспiрованих партiею нагiнок став вересневий (1947 р.) пленум правлiння СРПУ, головну доповiдь на якому виголошував Олександр Корнiйчук, який нещодавно перебрав з рук Рильського керiвництво письменницькою Спiлкою. Тема доповiдi – красномовна: «Про виконання Спiлкою радянських письменникiв Украiни постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” i “Ленинград”».

Корнiйчук лютував: «Твори Рильського вiдiрванi вiд сучасностi, iгнорують боротьбу украiнського народу з побудови нового соцiалiстичного суспiльства, позбавленi свiдомостi й почуття нацiональноi гордостi. Рильський в своiх творах висловлюе антинароднi нацiоналiстичнi погляди, вихваляе реакцiйних украiнських нацiоналiстичних дiячiв типу Антоновича, Науменка, Русова та iн., в прикрашеному виглядi зображуе старий помiщицько-капiталiстичний лад, намагаеться вiдродити реакцiйну теорiю мистецтва для мистецтва…»[19 - Див.

: Вiтчизна. – 1947. – № 10.]

На голову Рильського i двох його колег по перу посипався град убивчих звинувачень. Виступаючи перед учасниками пленуму, Каганович назвав Максима Тадейовича «петлюрiвцем», а слова одного з вiршiв Рильського («Я – син Краiни Рад») квалiфiкував як полiтично двозначнi: мовляв, рiзнi бували ради, була й Центральна Рада, – тож чи не ii сином уважае себе поет?!

Згiдно з «ритуалом», до розносноi iдеологiчноi кампанii мала долучатися й лiтературна молодь.

Микола Руденко (згодом – легендарний украiнський правозахисник) згадував, як його й iнших представникiв «молодняка» готували до публiчного виступу проти Рильського. Був виклик до ЦК, був «iнструктаж». «Конкретнi настанови ми отримували вiд Леонiда Новиченка, який тодi завiдував сектором лiтератури в ЦК КПУ, – пояснював М. Руденко у спогадах «Найбiльше диво – життя». – Саме вiн i запропонував менi виступити на нарадi молодих письменникiв iз критикою поеми Максима Рильського «Мандрiвка в молодiсть». Новиченко доволi прозоро натякнув, що це особисте доручення Кагановича, а вiн тiльки передае його. Проте слiд зауважити, що Леонiд Миколайович передавав його не без приемностi. /…/ Далеко пiзнiше я усвiдомив, що виконував роль бездушноi зброi в руках сталiнського сатрапа…»[20 - Руденко М. Найбiльше диво – життя. – К.; Едмонтон; Торонто. – С. 170–171. Час каяття настане i для Л.