Максим Рильський

Доба соцiяльноi революцii не попала в його свiдомiсть, не стала нiяким чинником до нового свiтовiдчування. Комплекс його уявлень, його настроi, воля – iдуть далекими берегами, вiд нас.

Рильський, в якомусь розвмягченi сидить на березi з удками i марить… марить… марить… Йому сняться Джiоконди, Мадонни, римськi iмператори, Дiани, Дiониси, боги й богинi, стародавнi парки з нiмфами й сатирами, алеi, де колись гуляли при мiсяцi прекраснi панни i мрiяли, як i Рильський, про лицарiв i герцогiв з чорними кучерями.

«Трiстан коня сiдлае

І iде в дальну путь

………………

Ізольда бiлорука.

Ридае за вiкном».

(Cт. 34).

Од «нудноi» революцiйноi дiйсности, неприйнятоi поетом, чужоi й ворожоi йому, поет повертаеться в свiт звичних йому образiв i настроiв, його найбiльше вабить романтика середневiчча, романтика феодальноi доби (тут пропущений роздiловий знак) згадае вiн, примiром, часи Шекспiра – англiйського феодалiзму, – i вже сниться Рильському:

«Блукав я сам у браконьерськiм строi,

В гаях зелених Англii староi,

А вколо, в затуманенiй далi

Приходили i блазнi й королi».

(«Шекспiр», ст. 53).

Вiд «староi Англii» подасться поет до митичноi Грецii, – така знайома йому, добре уторована панськими поетами, стежка:

«Не плети для мене

Золотого невода,

Ти, що уродилась

Із морськоi пiни.

Не буди, богине,

Ти ночами темними

У душнiй постелi

Серця молодого».

(«Сафо до Афродiти», ст. 47).

Або запалиться поет любовним екстазом. Зараз же е готовий зразок – трубадуровськi (также доба феодалiзму) пiснi прекрасним дамам.

З манерою справжнього трубадура, озброений мандолiною чи лютнею (не знаю, на чому грали трубадури), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятае Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить:

«Панi! В гаях поспiвають каштани,

Бродить кабан у пожовклих кущах

…………………………….

Пси моi чують ревiння ведмедя,

Рвуться i плачуть. Залився мiй рiг

«Прощайте, мiледi!»

У вiдповiдь: Смiх».

(«Стародавнiй роман», ст. 28).

Вiд «стародавнього роману» звернеться поет до своеi музи, i в молитовному благанню жерця, просить ii не «зрадити його», бо, мовляв, вiн i так вже «випив кубок лиха до дна».